Чи відбулася Україна?

Сьогодні багато хто вважає, що незалежність України подарував нам демократичний президент Радянського Союзу Михайло Горбачов. За часів його керування народ пережив так зване ГКЧП (створення Державного Комітету з надзвичайного стану, який мав перейняти владу в країні) і сам розвал Радянського Союзу. Однак, депутати першого скликання Верховної Ради України переконані, що переворот, який згодом назвали Серпневим путчем, лише прискорив відокремлення України від Радянського Союзу в незалежну державу. Та чи відбулася вона? І що зараз їй загрожує?

Президент Чорновіл – і було б інакше

Пам’ятаєте 80-ті роки минулого століття, коли всі говорили, що Україна годує Росію салом? Був такий собі міф. А ще в нас і вугілля, і землі родючі, і сталь, і газ. І справді все це є. Однак двадцять років незалежності аж ніяк раєм не назвеш. З різних причин. Однак, коли 16 липня 1990 року Верховна рада РСР більшістю голосів прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка стала передвісником незалежності, мабуть, вже тоді кожен громадянин вирішив, як буде голосувати на Всеукраїнському референдумі.

За вільну Україну віками лилася кров. Море невинної крові... Монголо-татари, Хмельницький, Залізняк, ЗУНР, УНР, УПА – цей список страждань за Україну можна продовжити. Та навіть перешматоване життя однієї людини. Хіба воно не варте людської пам’яті, спомину?

Єдиний в історії волинської журналістики народний обранець Андрій Бондарчук – депутат першого скликання Верховної Ради України (1990-1994рр.). Він безпосередньо творив нашу державу, каже, що то дух мільйонів загиблих борців за волю, їхня енергія вплинули на українців – і вони проголосували за незалежність. Андрій Іванович переконаний, що тоді вибори проходили демократично, кандидати в депутати не були грошовитими, як тепер. Йому довелося боротися за депутатське крісло з Катериною Ващук та Володимиром Блаженчуком. Що вплинуло на людей, які проголосували за Андрія Бондарчука? Його принципова позиція як журналіста. Він, як власкор газети «Правда України», починаючи з кінця вісімдесятих, відверто розповідав про жирування партійної номенклатури.

– Люди такі теми люблять, бо й самі бачили, як живуть партійні лідери на місцях, – каже Андрій Іванович. – Хоча за ці матеріали мав немало проблем. А коли колектив Горохівського радгоспу-технікуму висунув мене кандидатом у депутати, то це рішення взагалі скасували. Тобто перепони на шляху були. Та я не боявся йти до людей. І все ж мене волиняни обрали по Горохівському виборчому округу №44. Тоді нашу область представляло дев’ять депутатів. Це справді незабутньо. Нас на першу сесію проводжали лучани до самісінького поїзда (ще й досі цей знімок бережу). Це час підйому мас. У Києві біля Верховної Ради стояло море людей, бо вони зневірилися в комуністичній системі. Та й сам Горбачов тоді хотів змін, він бачив, що Компартія призвела до руйнації Союзу, її ідеологія і, зрештою, економіка потерпіли крах. А ГКЧП тільки підштовхнуло Україну до рішучих дій. 19-21 серпня 1991 року відбувся заколот, а 24 серпня – позачергова сесія Верховної Ради УРСР, яка проголосувала за незалежність України, тобто створення самостійної Української держави. Хоч вища партійна номенклатура, високі чини з армії та КДБ, які потрапили до Ради, опиралися цьому, однак згодом погодилися з таким рішенням, бо боялися Єльцина, який прийшов на зміну Горбачову, виступав проти Компартії. Я пам’ятаю, як трепетно було, коли п’ятиметровим жовто-блакитним стягом накрили стіл президії. Як виносили статую Леніна, хоча знову ж номенклатура впиралася.

Андрій Бондарчук переконаний, що якби на виборах президента виграв В’ячеслав Чорновіл, а не Леонід Кравчук, то Україна пішла б зовсім іншим шляхом і вже була б розвинутою країною. Бо тоді на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року 90,3 відсотка виборців підтримали Акт проголошення незалежності. Незалежність України сьогодні є фактом, який визнають усі країни світу.

– Однак у демократів не було кадрів і вони були дещо романтиками, – каже Андрій Іванович. – Треба було провести люстрацію Компартії. А так... Лишилися біля влади ідеологи, і загубили паростки демократії. Крім того, люди не знають історії, низька свідомість частини суспільства. І прикро, що зараз займаємося тим, про що повинні були б забути. Україна відбулася – і не треба заглядати в минуле. Однак по-літики починають підігрівати пристрасті.

Сам Андрій Бондарчук у Верховній Раді першого скликання був автором постанови про встановлення Різдва, Трійці та Пасхи святковими днями, працював разом з В’ячеславом Чорноволом у комісії з питань гласності та масової інформації, входив до парламентської опозиції «Народна рада». І йому прикро, що сьогодні інколи брехню видають за правду, а саму правду в деяких регіонах нашої країни взагалі не говорять.

Потрібна люстрація

Український письменник, публіцист, дослідник історії Львова Ілько Лемко, аналізуючи 20-ліття Незалежності України, написав: «Незалежність справді ошелешила багатьох. Національно свідомі сили, на жаль, не зорієнтувалися, які завдання є нагальними, тому ще більше зло спіткало потім український народ... Ми дуже погано виганяли нечистого духа у 1991 році: ані люстрації, ані покарання чи бодай позірного засудження злочинів тоталітарного режиму, та й належного засудження самої суті комуністично-імперської ідеології не було. От він і повернувся до порожньої української хати – і стало ще гірше, аніж перше...»

А відомий український історик Володимир Сергійчук переконаний: «Якби ми в 1990-х роках не віддали атомної зброї, то з нами б говорили трошки по-іншому». Тож не дивно, що якби референдум відбувся сьогодні, за незалежність України проголосувало вже менше 46 відсотків виборців...

Доктор економічних наук, професор Микола Карлін, завідувач кафедри менеджменту, податкової та бюджетної політики Волинського національного університету ім. Лесі Українки вважає, що, здобувши незалежність, Україна отримала і плюси, і мінуси.

– Насамперед, більшість населення України програли від приватизації державних об’єктів, які опинилися в руках невеликої кількості осіб, так званих 100 сімей. Приватизація пройшла за одним із найгірших сценаріїв (у Росії – ще гірше). За оцінками багатьох вчених, об’єкти приватизації продавалися за цінами в 20-100 разів (у Росії – у 20-400 разів) дешевше, ніж вони коштували. Тому багато політиків і простих людей підтримують ідею реприватизації. Я не прихильник цього, я схиляюсь до англійського варіанту, суть якого така: необхідно визначити додаткову прибутковість, яку отримали власники приватизованих державних об’єктів, і ці кошти через податки направити в держбюджет для вирішення, насамперед, соціальних проблем. Так зробила Англія. І таким чином ні в кого нічого не забирала, там не було громадянської війни, яка може спалахнути в Україні. Особливо після приватизації землі невеликою кількістю осіб, які прямо чи опосередковано контролюватимуть весь її ринок.

– Економічна безпека держави включає кілька складових. На вашу думку, Україна має вдосталь продуктів харчування?

– З точки зору забезпечення продовольством Україна знаходиться на одній з перших позицій у світі. Потенціал сільського господарства дуже великий. В нашу землю готові вкладати кошти країни Близького Сходу, Азія, Китай, Кувейт, Катар. Притому готові витрачати сотні мільярдів доларів, орендуючи землі на тривалий термін і з умовою повного вивозу продукції для своїх потреб. Звісно, доцільніше було б Україні не брати гроші за оренду, а забирати продукцією – 50х50, щоб не створювати в майбутньому проблему продовольчої безпеки в нашій країні.

– Щодо енергетичної безпеки, то Україна дуже залежна від газу з Росії. Найоптимальніше з точки зору енергетичної безпеки – це коли в державу йде три труби з різних країн. У нас більше двох третин займають поставки російського газу. Тож добре, що в Україні будуватиметься завод скрапленого газу. Наприклад, Катар готовий цей газ поставляти значно дешевше.

Україна на стадії африканізації?

– Що ми втратили за 20 років Незалежності?

– В економічному аспекті ми втратили такі соціальні завоювання, які були важливими для більшості населення – це безкоштовна освіта та охорона здоров’я, гарантоване робоче місце, особливо для молоді, соцзахист інвалідів, малозабезпечених людей та людей старшого віку, в нас непомірні комунальні й транспортні витрати і оплата за навчання дітей. Разом з тим створено умови для бізнесу будь-ким в Україні, чого не було за радянських часів. Правда, при цьому дуже недосконалий Податковий Кодекс, але це вже інша тема. Багато держава втрачає через таке національне зло, як пиятика. Особливо це явище поширене серед молоді та жінок. Хоч в Україні і стимулюють народжуваність фінансово, однак кошти витрачаються в сім’ях, де батьки п’ють, не на потреби малюків. Як член спеціальної ради по захисту докторських дисертацій в Інституті демографії і соціальних досліджень НАН України заявляю, що ефективніше було б кошти при народженні дітей класти на їх же рахунки. Коли виростуть, нехай самі їх витрачають на житло чи на освіту.

– До плюсів Незалежності можу віднести те, що молодь може вчитися за кордоном, там працювати, – зазначив Микола Іванович. – Але разом з тим з України виїжджають робочі люди, а держава втрачає свій потенціал, старіє і деградує. Водночас назрівають і екологічні проблеми. Для Сходу України, окрім забрудненості міст, буде дефіцит питної і технічної води. В цій ситуації виграє хіба що Волинь.

– Яка подальша доля України?

– Невтішна. За геополітичними прогнозами через 50 літ України взагалі може не існувати як держави. Можливий розподіл по Дніпру. Є дві причини: економічна і мовна. Приклад цьому Бельгія та Чехословаччина. Перша причина для нашої держави – неоднакова фінансова спроможність регіонів України (на сході розвинута економіка, захід – дотаційний). Друга – мовна. Хоча вважаю, що хто хоче вивчити мову, той вивчить. На жаль, політики розкручують цю тему штучно. Тому я категорично виступаю проти двопалатного парламенту – це призведе до розколу нашої держави. І виступаю за збільшення прав регіонів. Значно скоротиться чисельність українців, зате посилиться наплив населення з азіатських країн. Великі підприємства будуть закриватися. І тут би варто робити акцент на малий бізнес в державі вже сьогодні. Загалом Україну записують за різними прогнозами до країн, що не відбулися. Таких держав кілька десятків, насамперед, в Африці та Азії. Донедавна ми перебували на стадії латиноамериканізації – де переважала тіньова економіка, корупція, відсутність судового захисту. Відповідно сюди зараховують і військові конфлікти. Слава Богу, в Україні цього не було. Сьогодні почався процес африканізації: це коли країна не може заробити на своє утримання. Ми все більше залазимо в борги. Якщо так і далі буде, як останні чотири роки, то не буде грошей, щоб покрити відсотки по боргах. Тому всі країни, які в таких самих умовах, як Україна, приймають програми по обмеженню державного боргу та по збільшенню виробництва, насамперед, за рахунок малого та середнього бізнесу. На жаль, багато робиться в державі для розвитку великого бізнесу в тради-ційних галузях. А це безперспективно. Традиційні галузі – металургія, хімія – приноситимуть Україні все менше і менше доходів. Бо вони пов’язані з газом, іншими енергоресурсами, які будуть дорожчати.

Тож чи проаналізує Україна свій шлях Незалежності за 20 років, чи зробить для себе висновки, чи визнає помилки – покаже час. А може, станеться так, як писала відомий історик Наталія Полонська-Василенко: «Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вже вона остаточно переможена, знищена, що її «немає і не буде», – але минав час, і вона виходила знову на історичний кін оновлена й жива...»

Марія ДУБУК

• Нравится
•