У господарстві 23 корови

Про молоде подружжя Олега та Аллу Кравчуків із села Пустомити Горохівського району люди говорять з повагою. Вони обробляють 15 гектарів землі та утримують 23 корови. Трудяться щодня, як бджілки, бо інакше як заробити у селі.

Це зараз закинуті колгоспні ферми, зруйновані тракторні бригади явище звичне, хоч і болюче для сільських трудівників. А у 1996 році, коли тільки почалась аграрна реформа, колективні господарства, хоч і дихали на ладан, але люди й не думали кидати роботу.

Олег перший зрозумів, що з тих реформ та такого господарювання толку не буде. Й, порадившись з дружиною, вирішив вийти з колгоспу. Заяву про виділення землі для ведення одноосібного господарства інші прийняли в штики. Чого тільки не наслухався на перших колективних зборах. Сердиті колгоспники були проти, щоб дати землю, хоч і спихнути Олегу хотіли найгіршу ділянку. Проте невдача не змусила чоловіка відмовитись від свого задуму – і через рік він повторно написав заяву.

– Люди знову проголосували проти, – пригадує чоловік. – Але тоді приїхала на збори Галина Василівна Якимчук, яка керувала в районі. Вона сказала, що є закон, який дозволяє виходити з колгоспу, тому перешкоджати цьому не варто. Тоді поставили моє питання другий раз на голосування і люди проголосували «за». Дали землю не вельми, але добре, що близько біля дому. Там і крейда, і гончарна глина, все є.

Починався сімейний підряд з чотирьох корів, згодом їх стало дев’ять, і поступово поголів’я виросло до двох десятків. Щоб утримувати їх, збудували просторий корівник. Кожна корівка чи телятко мають персональне ім’я: Огірок, Фасолька, Муня, Франка, Безрога, а бичок Бублик – це найоригінальніші клички. Доглядати таке міні-стадо – справа копітка. Половину корів разом з матір’ю Алла доїть руками, решту – апаратом.

– Той, хто має корову, знає, як важко дістається солодке молоко, – говорить Алла. – Ми три години вранці проводимо у хліві. Приходить стадо з пасовища – і знову беремо вила в руки. І так кожен Божий день. Нема ні суботи, ні неділі. Світла година є взимку, коли корови запускаються.

В часи кризи продавали молоко на ринках обласного центру. Зараз легше з реалізацією, бо молокозавод передав холодильну установку, де воно зберігається аж до приїзду спе-ціальної машини.

У цій родині кожен знає високу ціну молочних рік. Бабуся з дідусем, хоч і на пенсії, але мають обов’язок пасти худобу. 16-літній Сашко та 11-річний Богдан змалечку навчені до роботи. Поки ми спілкуємось з мамою Аллою, Богдан ріже яблука на варення, а Сашко порається біля худоби. Олег постійно то в полі, то технікою зайнятий. За кілька років розжилися на комбайн, трактор та всілякий реманент до нього. Не вкрали ні у кого, а заробили важкою працею. Хоч і мають мозолі на руках, та в гаражі красується автівка, по-європейськи облаштована оселя.

– Не плануєте збільшувати поголів’я? – цікавлюсь у господині.

– Вже хотілося б зменшити, але мусимо синів вивчити, щоб не так, як ми, постійно у хліві сиділи і вставали о четвертій годині ранку. Тож доведеться ще трохи потримати рябульок, – усміхається жінка.

– А коли відпочивати кудись їздили?

– Ой, відпочинок лише сниться, – махає рукою Алла. – Ще як вчилася, то була на практиці в Одесі, отоді й море побачила. У селі ж одне «море» – зелене, буряки. Добре, що сільський голова організував поїздку у Карпати, то відправили старшого сина, хай хоч трохи світу побачить.

Нашу бесіду перериває ре-віння бика. Обідня пора, й худоба не хоче чекати, поки господарі побалакають. Яка то важка праця – отак з дня в день ходити біля господарства! Чи так перетруджуються депутати, які то в Парижі, то на Кіпрі? Хочеться, щоб прості трударі хоча б на кілька днів залишили своє «зелене море» і занурилися в обійми Чорного, адже вони цього дійсно заслуговують.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Сім’я Кравчуків

• Нравится
•