Павло Штихалюк
Павло Штихалюк
Павло ШТИХАЛЮК: «У моєму житті – два народних колективи»
З самого дитинства юний Павло мав неабиякий потяг до музики. Причин цьому є чимало: його тато Іван Арсенович був умільцем та грав на скрипці, а мама Віра Степанівна – співала у церковному хорі. Хто б міг подумати, що у свої п’ять рочків він уже вмів бубнити на барабані, а після закінчення восьмирічки у своєму селі Залужжі, де він виріс, разом із товаришем по парті заснували цілий юнацький оркестр. Тепер Павло Штихалюк - відмінник освіти України та чудовий керівник комунального закладу «Муніципальний духовий оркестр «Дубно». Тож вирішив поспілкуватися із цим чудовим, мудрим сивочолим чоловіком.
- Із малечку мені подобалася музика, я постійно крутився біля музикантів, адже було досить цікаво. І якось одного разу на весіллі, де моя мама допомагала куховарити, я спробував себе у ролі барабанщика. Вийшло! Сподобалось… На той час мені було років п’ять… У дитинстві доводилось важко працювати. Тато помер, а ми залишилися зі старшим братом та мамою, котра важко працювала у колгоспі. Моєму Володимиру (тобто старшому брату) пізніше купили гармошку, я також вчився гри на ній. Ось так і пішов наш музичний розвиток. Хочу відмітити, що моя мама співала у церковному хорі та мала красивий голос, тому тяга до музики, мабуть, із самого дитинства була. До того ж тато і дядьки мої грали на скрипці. Можна сказати, що моя сім’я і родина були музичного нахилу, - поринаючи у спогади поділився Павло Іванович.
-У післявоєнний період музичний розвиток був, але не такий сильний як тепер, бо було чимало всіляких нюансів. Потім я закінчив восьмирічну школу, а мій товариш по парті Олександр Поліщук пішов навчатися у першу школу Дубна. Приїхавши на канікули, він запропонував створити духовий оркестр.
- У селі?
- Так. А що ж тут дивного. Нас відгукнулося тоді чоловік із п'ятнадцять. Олександр у школі вчився грати на кларнеті, адже його батько також грав на цьому інструменті. І ми взялися за організацію цієї справи. Ходили по старших музикантах і просили інструменти для занять, адже десь приблизно у 1960-х роках духовий оркестр старших музикантів розпався у селі.
- І що, Вам пішли назустріч?
- Звісно. І, значить, зимові канікули почалися із щоденних занять. Ми напалимо у клубі грубу і кожен вечір так займалися цілу зиму аж до Пасхи. Саша приїздив на вихідні додому, а ми без нього у будні збиралися та вчилися грати самотужки. І за три місяці вивчили три речі – гімн СРСР, один вальс та один легенький фокстротик. А на свято ми заграли ці номери перед своїми односельчанами.
- Павле Івановичу, так, мабуть, і вдома працювали над самопідготовкою?
- Взимку дома також наполегливо працював, хоча мама не дозволяла, адже у нас не було великого будинку, а - одна кімната. Бувало й так, що займався у гаражі, де ми дрова складали. 1964 року у нас уже пішла музика – село гуло… Кожної неділі і у кожне престольне свято ми давали концерти. До нас приїздили з багатьох сусідніх сіл. І так ми грали до 1966 року. Бувало й так, що тренувався грати у військовому окопі біля Божої гори, де пас корову. Потім я хотів вступити до Рівненського музичного училища, але не пройшов за конкурсом. Приїхав додому, думав, рік ще позаймаюся, тоді спробую вступити ще раз. Але мама наполягла на тому, аби пішов вчитися до Дубенського культосвітнього училища.
- Вступили?
- Так.
- А як же духовий оркестр у селі? Розпався?..
- Після вступу ми приїздили додому, але багато хто залишив колектив і тому музика у селі затихла.
- Розкажіть, будь ласка, як проходили Ваші студентські будні?
- Є що розповісти. Коли вступив до закладу – віддав себе навчанню повністю. З першого до останнього курсу я з шостої години ранку вже був в училищі. Специфіка навчання була зовсім інша, ніж у інших навчальних закладах: потрібно було багато займатись самопідготовкою, особливо – з музичних дисциплін. Додому, після занять в училищі, я приходив близько одинадцятої вечора.
- Чому так пізно?
- Так хотів навчитися грати та потрапити у якийсь колектив. Після першого курсу я не поїхав на канікули додому. Влаштувався на роботу, працював, а вечорами займався, вчився. А на другому курсі мені пощастило зайняти місце артиста в естрадному оркестрі при Будинку культури. Колектив складався з восьми чоловік. Досить професійні викладачі навчали мене музичних дисциплін. До того ж на другому курсі у нас з’явився такий предмет як диригування. Він мені не скажу, що не подобався. Я зацікавився… І так пройшли три роки навчання. Якщо у школі навчався по-середньому, бо дома роботи вистарчало, то в училищі – добре. Маму, наприклад, ніколи на збори не викликали.
- Як склалася подальша доля після закінчення училища?
- Після закінчення музичного закладу мене направили до музичної школи навчати дітей гри на духових інструментах. Після 1969 року я у ній так і залишився. Роботу свою дуже любив, особливо з дітьми подобалося працювати.
- Так зрозумів, що добрий десяток літ присвятили себе дітям?
- Тринадцять років я пропрацював на цій роботі. Багато моїх вихованців є кандидатами мистецтвознавства, військовими диригентами, викладачами культосвітніх училищ в Україні, працюють у військових оркестрах. Є навіть такі, що уже на пенсії. Непогано з ними і до цих пір живемо-спілкуємося: коли приїздять – завжди згадують, відвідують мене. На другому році роботи я зробив духовий оркестр при музичній школі. Домовився з дітьми та батьками працювати у неділю з колективом. Я пам’ятаю усі свої дитячі моменти, де, коли і чого допустився. І їх (ці моменти) використовую у своїй роботі. Десь, бувало, викладач в училищі міг і накричати. А я все думав, що коли працюватиму з дітьми, не буду так поступати. Шукатиму інші підходи.
- І що, у неділю приходили Ваші оркестранти?
- На тренування приходили чи не всі мої учні. Процес проходив у кропіткій роботі: було і весело, і час проходив непомітно. Через років п’ять почало з’являтися щось серйозніше, тобто почав звучати духовий оркестр. Адже сильний колектив відразу і не сформуєш. У 1977 році мене запросив директор училища культури Горностай Василь Прокопович працювати за сумісництвом. Там я викладав кілька годин по спецінструменту. А у 1977 році я вступив на стаціонар Рівненського інституту культури (філіал Київського інституту культури). А потім знайшов можливість і перевівся на заочну форму навчання до Харківського держаного інституту культури. Ось там мене навчали дуже багато на той час відомих викладачів (спецінструмент – Микола Михайлович Дудніков, диригування –Кубасов Володимир Павлович). У квітні 1983 року закінчив ХДІК, а вже у травні був звіт музичної школи, де я брав участь із дитячим духовим оркестром. Як почув директор училища, то й відтоді запропонував перейти до училища. І в тому ж році я перейшов працювати (з вересня) у дубенське училище культури. А в мене вже на той час бібліотека музичної літератури була настільки багатою, що, мабуть, така й у Рівненській області мало в кого була.
- Павле Івановичу, яким чином Ви її збирали?
- Я збирав необхідну літературу поштою по всьому Союзі: Київ, Одеса, Москва, Ленінград (Санкт-Петербург – ред.), Алмата, Челябинськ, Чита. Я туди відсилав листи, де просив надсилати мені матеріали, якщо будуть у наявності – оркестрові партитури. У 1969-му мною був організований духовий оркестр на трикотажній фабриці. У 1971, при Будинку культури в с. Привільному, – також дитячий духовий оркестр. А у 1974 у дубенському автобусному парку був заснований духовий оркестр, з яким починав працювати з нуля, як кажуть. У 1977-му у Повчі також був організований при БК духовий оркестр, з яким працював протягом трьох років. Завжди займався з колективами. А коли прийшов на роботу в училище культури, відразу дали мені малий оркестр. Тоді студентів на духовому відділі було десь 126 осіб. Малий оркестр був слабший, а у великому було 62 студенти.
- Вочевидь подобалася і подобається Вам ця справа?
- Так. Пройшов рік і мене перевели керівником великого оркестру. Спочатку страшнувато було, адже колектив великий, а проблема була з репертуаром. Він випускався, але класики, наприклад, було мало. В основному був напрямок роботи з оркестром – це стройовий, церемоніальний репертуар. Так само я працював і з великим оркестром. І ввечері, і вранці ми тренувалися. Потрішки почали з’являтися результати. Я завжди добивався м’якості звучання. З 1986 до 1998 року за певних обставин був без колективу. Звичайно, погано було. У 1997-му нас з’єднали з Рівненським музичним училищем. Ми були як відділення. Я взявся знову за колектив. Було 28 студентів тоді. У 1999 році – роблю звіт духового оркестру в Будинку культури для жителів міста. Я запланував, обговорив з директором. Він погодився. Людей було ледве не цілий зал, а після концерту лунали гучні оплески. У 2000 році ми виступили на огляді художньої самодіяльності. За вибором комісії ми заграли вісім творів, хоча у нашому репертуарі було - 15. Після цього отримали звання «Народного». Ще, коли працювали на державну програму, щонеділі збиралися у центрі міста та грали для жителів та гостей міста. Виходило так, що ми вчилися і водночас давали невеличкі концерти. Так склались обставини, що після нагороди «Кришталевий жолудь» у 2004 році я змушений був залишити духовий оркестр училища. І ще правда, восени, нагородили мене медаллю «Відмінник освіти України».
- Але ж Ви не покинули улюбленої справи?
- Ні. Я тоді думав, що робити, і нарешті – звернувся до міського голови Віталія Никитюка. Міський голова погодився з тим, що потрібно у Дубні організувати муніципальний оркестр. Я тоді ходив десь півроку та вишукував, просив фінансову підтримку. І так 14 квітня 2005 року організувався муніципальний духовий оркестр. Тоді нас назбиралося двадцять учасників оркестру, а впродовж п’яти років я ще вводив по одному працівнику. І нині нас нараховується двадцять п’ять учасників. Це було потрібно для того, щоб були всі групи в оркестрі. Колишній міський голова Леонід Дудко також підтримував нас. Проте знайшлася людина, котра хотіла за минулої каденції влади скасувати наш оркестр. Але депутатський корпус виступив проти. Колектив тоді саме почав тільки набирати своєї потужності. У 2006-му ми отримали звання народного. Можу сказати, що у моєму житті – два народних колективи. Проте училищний підтвердження не проходив, тому сам себе фактично анулював. Із муніципальним оркестром ми почали брати участь в обласних конкурсах. У 2008 році ми виступали за ініціативи Леоніда Дудка на другому інтеграційному єврофорумі республіки Польща. У наступному році – на дванадцятих днях української культури у місті Гіжицько. Чотири роки вже беремо участь у міжобласних виступах духових оркестрів, де займаємо призові місця. Три роки поспіль беремо участь у Всеукраїнському фестивалі «Карпатські передзвони» у м. Моршині. Перший рік ми виступили непогано. Тим паче, що у нас є пісня про Моршин. Вважаємося лауреатами фестивалю. У минулому році ми зайняли восьме місце серед духових оркестрів України. Цьогорічних результатів ще не знаємо. Ми не дарма існуємо. Починаючи від 9 травня щонеділі граємо в скверику на майдані з 5 до 7 години вечора. Чи не всі заходи у місті чи регіоні проходять за нашою участю. Роботи є багато. Репертуар потрібно весь час шукати новий. Підтримуємо зв’язки із багатьма нашими колегами з різних регіонів України. Ось нещодавно отримав вже дванадцять нових творів, котрі плануємо вивчити та зіграти. П`ять із них ми вже пройшли. А робимо так: те, що сподобалося колективу, беремо до уваги, що ні – залишаємо.
- Які проблеми виникають?
- Брак музикантів… Колись більше до цієї справи бралися студенти, аніж зараз. А друга проблема – фінансова. Коли ж до влади прийшов нинішній міський голова Василь Антонюк, то у нас постало питання: бути чи не бути оркестру, адже виникла давно болюча проблема фінансування. Проте завдячуючи Василю Михайловичу, був створений комунальний заклад «Муніципальний духовий оркестр «Дубно» і частково вирішилося питання фінансування. Також щиросердна подяка начальнику міського управління культури Тетяні Єфімчук.
- А скільки потрібно коштів на рік, аби утримувати оркестр?
- Ми підрахували, що потрібно близько 230 тисяч гривень. До вересня нам цих коштів вистачило. Проте, я звернувся до голови Дубенської райдержадміністрації Данила Корилкевича, котрий обіцяв також допомогти нам фінансово, за що йому подяка від нас.
- Ваші плани на майбутнє?
- Думаю, що влада не дозволить, аби колектив розпався. Хочеться, звісно, аби нас побачили не тільки на Дубенщині, але й у сусідніх районах. У нас концертної програми -близько 90 творів, а що вже казати про розважальну музику, її також нараховується більше сотні творів.
- А на урочистості, наприклад, весілля, колектив запрошують?
- Так, запрошують, але не весь, а по групах. Ми є комунальним закладом, тому повинні на себе заробляти. Але біда у тому, що з нас стягують досить великі податки. Та в загальному я задоволений. Користуючись нагодою хочу висловити подяку насамперед своїм колегам із оркестру за розуміння, владі – за всесторонню підтримку. Надіюся, що міська рада і районна адміністрація не будуть оминати нас увагою та сприятимуть нашому розвитку. Адже, повірте, не кожне місто в області має такий колектив, котрим можна гордитися.
- Щиро дякую, Павле Івановичу, Вам за розмову!
- Будь ласка. Радий був з тобою, Олеже, спілкуватися.
Олег ГАВРИЛЕВИЧ
| Comments: |
