А мати жде сина…

Листи читачів ніколи не залишаються без уваги. Якщо людина написала, значить, довіряє і хоче поділитися горем або радістю. Нас схвилював материнський крик душі: “Cкільки сліз я пролила за дев’ять років! Мій син поїхав на заробітки в Росію, працював у Сургуті, та й до цих пір його нема. Залишилося четверо діток. Найменшій дочці тоді був рік, батька вона знає по фотографіях...” Перебуваючи у Баранівському районі, ми зустрілися з авторкою листа Надією Нічпальською, яка проживає у невеличкому селі Середня.

Міжнародний розшук результатів не дав

Біля старенької доглянутої хатини нас зустріла невисока худенька жіночка.

– Раніше я жила із сином в Баранівці. Він – 1967 року народження, – розповідає Надія Максимівна. – Працював на ремонтно-механічному заводі. Одружився з Інною. Народилася дочка Наташа. Вони подалися у Полтавську область, працювали в радгоспі. Після народження другої доньки Світлани повернулися в Баранівку, бо дитя там хворіло. Видно клімат не підходив. Пожили трохи і поїхали на заробітки в Москву. Повернулися, і в них народилася третя дочка.

Щоб заробити якусь копійку і прогодувати сім’ю, Валерій брався за будь-яку роботу, але то все були мізерні кошти. Мати каже, що син освоїв усі будівельні спеціальності. Може спорудити будинок від фундаменту до даху. Але в Україні багато не заробиш, от і поїхав “за довгим рублем” аж у Тюмень. Четвертій дочці Насті тоді виповнився рік. Якраз на Пречисту минуло дев’ять літ відтоді.

Спочатку писав додому листи, присилав гроші. Ніби непогано там влаштувався. Працював на будівництві. По телефону повідомив, що приїде у відпустку. Прилетить у Москву, а там зробить пересадку на Київ.

– І ми всі вже чекаємо, – продовжує жінка. – Тільки якась машина по вулиці проїде – біжимо до вікна, виглядаємо, може, то Валерій вернувся. Ми навіть не знаємо, чи з Тюмені тоді дзвонив, чи з Москви. Ще тоді мобільних телефонів не було. Ось така біда. Хтозна, чи живий, чи мертвий. Він же їхав із заробленими грошима. Звернулися в міжнародний розшук. Шукали сина і в Росії, і в Україні. В передачу “Жди меня” написали п’ять листів. Звідусіль приходили невтішні відповіді. До ворожок ми не їдемо, адже це гріх.

Валерій приснився новій господині хати

– Але я молюся за нього як за живого, – ледве стримуючи сльози, продовжує Надія Максимівна. – Моє серце не хоче вірити, що немає. Раніше дуже часто мені снився. Ніби приходить додому в старому, брудному одязі, але не у своєму, а якогось меншого розміру.

Думаю, що син живий. Але чогось вісточку не подає, – розводить руками жінка. – Може, не має можливості. Якось я бачила передачу, як люди в рабстві працювали на підпільному цегельному заводі. Раптом і Валерій також десь потрапив, – і мати починає плакати.

Ще один майже містичний випадок не дає спокою і водночас вселяє надію. Коли Інна з дітьми переїхала в село Середня, в їхній хаті в Баранівці поселилися інші люди. Новій господині в першу ж ніч приснився сон: прийшов у хату якийсь чорнявий мужчина і запитує: “А де Інна?” Коли жінка уві сні йому відпо-віла, що Інна тут більше не живе, він зник. На другу ніч він знову приснився господині і вже просить: “Як побачите Інну, то перекажіть, щоб мені подзвонила”.

– Може, це душа синова блукає світами і не має спокою, десь мучиться? – розмірковує Надія Максимівна.

– Мій чоловік поїхав із сусідом Сашком, який там вже п’ять років відпрацював, – продовжує Інна Нічпальська. – Валерій хотів заробити на ремонт старенької хатини, в якій ми жили. Сусід повернувся раніше і казав, що скоро приїде Валерій. Коли чоловік зник, то Саша шукав його в Сургуті, був у тому гуртожитку, де він жив. Сказали, що Валерій Нічпальський зібрав свої речі, скрутив матрац – і все. Більше його ніхто не бачив ні живим, ні мертвим. Нічого не знаємо. І досі ждемо. Може, вдарили по голові – і втратив пам’ять?.. Скільки таких випадків буває…

Інна Нічпальська звернулася в суд, який визнав Валерія мертвим, щоб діти могли отримувати пенсію. Тільки з минулого року вона на трьох дочок-школярок отримує державну допомогу. Найстаршій дочці Наташі – 23 роки. Працювала у супермаркеті в Києві, вийшла заміж, народила донечку.

Валерій Нічпальський не бачив, як його найменша Настя йшла у перший клас, він не знає, що вже став дідусем і що в нього росте внучка.

– Напишіть про нашу біду, адже газету читають у багатьох областях. Може, хтось щось знає про Валерія Нічпальського, – просить на прощання змучена багатолітнім чеканням мати, і в її очах на мить спалахує надія. – Нехай повідомить у редакцію чи в село. Ми будемо щиро вдячні за будь-яку звісточку: добру чи погану. Стільки років у невідомості, але ще віримо, сподіваємося.

Повертаємося на Волинь. По радіо звучить пісня уродженця цих місць, талановитого поета Василя Юхимовича:

“А льон цвіте синьо-синьо,

А мати жде додому сина...”

* * *

В Україні немає офіційної статистики, скільки наших співвітчизників працює за кордоном. Тільки за приблизними підрахунками – від шести до восьми мільйонів. Так само ніхто не знає кількості загиблих та скалічених українців на заробітках. Державі байдуже і нікому вони не потрібні, крім їхніх родин: матерів, дружин, дітей.

Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область

• Нравится
•