Ми доживаємо останні мирні роки

У видавництві „Богдан” виходить у світ твір, що претендує на сенсацію -  роман зі звучною і загадковою назвою „Тераріум”. Такого гримучого коктейлю різножанрового пригодницького чтива в українській прозі годі й шукати. В нім змішались бойовик, політичний детектив, психологічний трилер, наукова фантастика.., і, водночас, стерлась грань між художнім твором  та документалістикою.  Багато чого з описаного не знайти навіть в Інтернеті. І це й не дивно, адже його автор - Святослав Добровольський – психолог. В силу професійного досвіду знає багато такого, від чого у непосвячених волосся стане дибки. Пропонуємо психологічний погляд автора на літературу, суспільство, те що з нами відбувається і куди, зрештою, це нас приведе?

- Як виникла ідея створити нехарактерний для української  літератури різножанровий пригодницький  твір?

- Спонтанно. В один момент у голові звідкись взявся сюжет  з усіма лініями і переплетіннями. Я несподівано для себе усвідомив, що маю готовий  роман. Залишилася дрібниця – наростити на сюжетний кістяк літературне м’ясо. На це пішов не один рік. І зрештою, вийшов драйвовий екшен із глобальним сюжетом і скаженою динамікою.

- Що наштовхнуло знавця людських душ взятися за художній твір про зомбі, спецслужби, психотронну розвідку  і світову закулісу? Який стосунок мають такі різні речі до психології?

- Безпосереднє. Свого часу я мав відношення до технік масового впливу. Займався гіпнозом, нейролінгвістичним програмуванням та ще деякими способами навіювання. І трохи  просунувся в цій темі. Знаю межі можливостей психотехнологій, їхню потенційну небезпечність, а саме – можливість зомбування людей та маніпулювання і навіть керування ними проти їхньої волі. Мій роман – гіперболізована квінтесенція таких знань.  А щоб специфічне наукове знання сприймалося легко, надав йому форму захоплюючого сюжету з масою пригод. Це твір-пригода. Події розгортаються в планетарному масштабі. Інтрига закручується, як око тайфуну. Щоб читач весь час відчував адреналін. Що тут розказувати, це треба читати.

- Наскільки реальна загроза зомбування?

- Достатньо реальна і по мірі розвитку технологій програмування свідомості вона зростатиме. Всі ми в тій чи іншій мірі - зомбі. Нас щодня зомбують політики, мас медіа, рекламні агентства. Над цим працює ціла індустрія. І вже нині важко сказати наскільки наша поведінка усвідомлена чи ми діємо під впливом нав’язаних нам програмуючих установок. Якщо у вас є достатньо грошей, щоб тратити їх не особливо економлячи і ви так і робите спитайте себе купуючи той чи інший товар, чи дійсно він вам потрібен і чому ви берете саме його. Гарантую: як мінімум у третині випадків ви не дасте собі ясної відповіді. Отже - сієте грішми під впливом рекламних навіювань. Під їх впливом ми голосуємо на виборах,  йдемо або навпаки не йдемо на мітинги. Та це ще півбіди.  А якщо хтось злий і вмілий запустить через телебачення замаскований на звукових частотах, що їх не сприймає свідомість, але вловлює підсвідомість, наказ вчинити самогубство чи масовий саботаж, що тоді? Для сильних світу цього перетворити всіх на абсолютно керованих біороботів – рожева мрія. Тоді не знадобиться вся ця дороговартісна  клоунада під багатозначною кодовою назвою „демократія, правова держава, ринкова економіка” і купа інших кліше, якими забивають голови людям, щоб вони менше думали.  Сучасне суспільство недарма називається інформаційним. Ми живемо в океані інформації. Інформація нині – найцінніший товар. Хто володіє нею – той володіє світом. Тому всі ці байки про вільний інформаційний простір та свободу слова – химери – велика ілюзія, яку нав’язують масам, щоб ними маніпулювати. Ми ж не знаємо істинного стану речей, а віримо на слово тим, хто нам інформацію доносить. Сказали, що прийшла криза і треба затягувати паски. Ми затягуємо. Добре, що не петлю на шиї. Хоча, якщо справи підуть так і далі, не виключено, що через якийсь час на нас затягнуть зашморги.

Інформація, що циркулює довкола нас, фільтрується, як вода в очисних спорудах. Нас годують  тільки пастеризованим інформаційним продуктом, щоб бува часом не виникло бродіння в умах. Насправді, світ далеко не такий, як нам показують.  Ми інтуїтивно це відчуваємо. Але важко визволитися з-під облудної мани, яку постійно напускають на нас. Проти нашого розуму ведеться  широкомасштабна психотронна війна. Нав’язлива реклама, безкінечні ідіотські шоу, що дебілізують народ, низводять його до рівня стада, дегенеративно-депресивне мистецтво, що пропагує екзистенційний вакуум та безвихідь і спонукає до втечі від реальності в світ наркотиків, алкоголю, химерних субкультур та хворобливих філософій і марновірств. Реальні проблеми підміняються надуманими. Все це - елементи добре продуманого і видовищно організованого системного ілюзіону для зомбування нації.  Мій роман - спроба дати альтернативне бачення реальності, відключити матрицю навіюваного облудного світосприйняття.

- Ваш твір - суміш різних жанрів: фантастика, бойовик, політичний детектив.  Який із них вам ближчий? 

- Так, у мене там всякого замішано. Плюс до того - і шпигунський роман, і альтернативна історія, і навіть інферно. Я люблю писати широкими мазками. В рамках одного жанру мені тісно. Коли арена подій - цілий світ, картина не може бути дрібносюжетною.  Як відомо, сплави завжди міцніші за метали, з яких вони складаються. Ефективні ліки теж зазвичай мають складну рецептуру.  Пригодницьке чтиво - це ліки від слабкодухості. Хто читає такі речі - не страждатиме від депресії. Подібні сильнодіючі літературні препарати  мусять  мати збалансований склад. Тут головне - правильно підібрати пропорцію. Наскільки мені це вдалося? Думаю, дещо вдалося.  Перефразовуючи Вергілія „не прихилю я вершителів доль та читача сколихну”. От читач і розсудить.

- Чому така назва „Тераріум”?

- Тераріум – це концтабір для рептилій. Простіше кажучи - гадючник.  У контексті твору - алегоричний образ сучасного хижого суспільства, де панує влада сили і сила влади. Таємні організації, спецслужби, організована злочинність - все це сплелося в зміїний клубок. Вони ведуть свої ігри на крові. Чесній людині в цій системі координат місця немає. Вона - пішак у їхніх ігрищах. Все що їй лишається - протидіяти системі зла. Тому така назва роману виправдана – вона  символічно відображає його суть.

„Тераріум” -  твір жорсткий і безкомпромісний. Ви без прикрас зображаєте дійсність. Не спадало на думку, що нащадки, читаючи його, уявлятимуть наш час, як виключно жорстокий і похмурий період української історії?

- Так і є. Зараз - друга руїна. Огляньтеся навколо, дійсність ще гірша за най похмуріший літературний вимисел. Все тоне у фарисействі. Все продається і купується. Все „вирішується за бабло”.  В тюрмах сидять тільки ті, хто не зміг відкупитися. Бідний правди не доб’ється. Без хабара не пробитися.

Бували й важчі часи, та, здається,  не було підліших. І схоже на те, що моральний розпад ще не сягнув апогею. Ми продовжуємо сповзати у помийну канаву історії. Всі це знають, і терплять! Як сказав польський мислитель Адам Міхнік: „Найгірше в комунізмі те, що настає після нього”. На відміну від інших країн у нас це найгірше триває вже третій десяток літ і кінця йому не видно. У матеріальному плані ще сяк так. Народ якось викручується. Вижити можливо, поки є здоров’я. Але не хлібом єдиним... Моральні устої руйнуються на очах. Люди тупіють, спиваються, ріжуться, б’ються. Народ нищить себе всіма можливими способами. Раніше був голодомор, тепер - горілкомор. Так що я анітрохи не згустив фарби. А лише дещо по іншому розставив акценти. У моєму романі є герої, які ризикують кинути виклик несправедливому порядку речей.  А от у житті їх щось не видно.

- Де ж вихід? Література завжди вказувала напрямок руху.

- У романі все чітко розписано. Хоч і алегорично, але настільки ясно, що зрозуміло навіть тому, хто не хоче розуміти: протистояти хижакам можна лише їхніми методами. Вони рахуються тільки з силою. Відтак добро повинно бути з кулаками. Не завше треба йти на пролом. Погані хлопці підступні. Необхідно бути мудрими, як голуби і хитрими, як змії. І ніколи не здаватися. В цьому мораль  роману. Екстраполюючи на сучасний український вимір  рецепт лікування суспільної шизофренії не менш простий: риба гниє з голови. Отже, треба міняти голову, тобто владу.  Під корінь. Одним махом. Як у Грузії. Та я сумніваюся, що народ здатен привести до влади вождя, а не хапугу. Віками нашому українському роду підчищали генетику. Винищували сильних духом. Тільки хто піднімав голову – її одразу стинали. От і сформувалася психологія вайлуватого дядька, який терпить поки терпиться, і навіть тоді  коли вже немає терпіння. Це психологія покори і компромісів. А компроміси ніколи не ведуть до розвитку, лише консервують кризи. Ментально ми не заточені на успіх. У нас вкорінена психологія невдах. І наші історичні бунти, подвиги й революції то - акти відчаю, а не кроки історичного поступу. Тому зазвичай наші потуги завершуються пшиком. Це не наша вина, а велика психологічна травма історії, яку треба лікувати. Я й лікую своєю книжкою. Нам потрібні свіжі легенди. А „Тераріум”, хай і фантасмагорична, та тим не менше,  історія успіху, де ми правимо світом, хоча світ про це й не здогадується. Власне, за великим рахунком так воно і є. Ми терплячі і виживаємо там де інші гинуть. Приживаємося скрізь де посіємося. Не дарма Тамерлан вважав хоробрість терпінням у важких обставинах. Та ми виживаємо дорогою  ціною платячи за це своїм національним гонором. Ми не поважаємо себе. І тому інші нас не поважають. А як не поважають, то й не рахуються, я як не рахуються то паразитують.   Як влучно зауважив  Пьотр Столипін: „Народ, не имеющий национального самосознания, – навоз, на котором произростают другие народы”.  Щоб не бути гноєм для розплоду інших треба стати самосвідомою нацією..

- Письменники часто передбачають великі  події, відкриття. У Вас, як автора, немає побоювань, що описані у вашому романі пригоди колись стануть дійсністю?

- Якби всі події, описані у романах, збувалися, світ вже давно перестав би існувати. Але він поки що стоїть, і ще, мабуть, довго стоятиме, якщо людина його не донищить. Тут проблема у психології. Апокаліптичні сюжети привертають більше уваги, бо страхають людей. А люди люблять страшилки. З їх допомогою ми емоційно переварюємо підсвідомі фобії, що сидять у кожному з нас.  Я не пророк і не берусь судити - наскільки віщим виявиться мій твір. Все може бути. Інтуїція – річ тонка. Та і вона підпорядковується строгим закономірностям.  Як є закони фізики, так і є закони думки. Загальна закономірність така; людина не може придумати нічого нездійсненого, бо будь яка фантазія це лише нова комбінація старих знань. Фантазія, як конструктор, можна складати, що завгодно, але в основі одні і ті ж кубики. Це пояснює чому фантазії письменників стають реальністю. Позаяк закони думки для всіх одинакові, то різним людям приходять схожі ідеї. Хтось їх викладає на папері, а хтось реалізує на ділі.  Класичний приклад - Жюль Верн. Скільки він передбачив винаходів! А візьмемо менш відомий та не менш вражаючий - Капітан Морган Робертсон.  За 16 років до катастрофи „Титаніка” написав книжку „Тщета, або крушіння „Титана”, де в подробицях описав гибель майже точно такого ж корабля, у тому ж місці і за тих же обставин та ще й із назвою „Титан”. Кількість збігів вражаюча! Але з іншого боку -  це написав не якийсь „чайник”, а знавець корабельної справи. Його прозорливість мала солідне інформаційне підґрунтя.  Кожна людина в базі – геній. Але не кожному щастить виявити свою геніальність. Все залежить від умов. І від наполегливості людини. Розум це тільки 10 відсотків успіху, інші дев’яносто – емоції, воля, обставини. Цілеспрямована посередність доб’ється більшого, ніж лінива талановитість Те ж стосується і передбачення. Хто прогнозує той інколи вгадує.

- Як фантаст, могли б дати футуристичний прогноз на найближчу перспективу?

- Прогнози - справа невдячна. А раптом справдиться? Як відкараскатися від звинувачень, що ти такий прозорливий, що спрогнозував все наперед а не накаркав біду? Та  я ризикну. Знання минулого відкриває браму майбутнього. На мою думку, ми доживаємо останні мирні роки.  Початок кожного століття супроводжується соціальними потрясіннями. А початок кожного тисячоліття є переломним для історії. За прикладами далеко ходити не треба. Підніміть історію і гляньте, що робилося на початках віків і міленіумів. Це - часи великих перемін. І ми живемо у такий час. Той відносний спокій, який і так надто довго, за історичними мірками, панував на європейському континенті  не може бути вічним. Тим більше зараз, коли світ міняється на очах. На Україну чекають смутні часи. Бунт невідворотній. І причина не стільки  у рівні життя а у тотальній несправедливості, що панує в цій країні. Колись терпіння людей лопне і вони візьмуться за вила. Вочевидь буде це ще не скоро. Хоча суспільна атмосфера наелектризована, як повітря перед грозою, немає кому запустити розряд. Нація не висунула лідера за яким не вагаючись пішли б на барикади. Епоха політичних титанів давно минула залишилися одні пігмеї. Немає ідейних вождів. Уявіть собі що зараз був би живий Бандера. При цій владі він би газопроводи рвав, він не сидів би у скелі! Або скажімо з’явився клон Сталіна. Олігархам довелося б все покинути і тікати світ за очі. А так кругом одні брехуни і політичні імпотенти. Але відсутність рішучих лідерів не надовго загальмує радикалізацію та самоорганізацію суспільства. „І повіє вогонь новий із Холодного яру”,- пророкував Шевченко. В екстремальних обставинах самі собою з’являються, якщо не вожді то польові командири.  Їх народжує ситуація. І тоді для детонації достатньо найменшої іскри.  В залежності від обставин до масових заворушень залишилося максимум пару літ. Ця влада скоріш за все застосує силу і тоді стихійні протести переростуть у громадянський конфлікт.

- Уникнути кровопролиття можливо?

- Можливо, якщо почати справжні реформи й будувати справедливу країну. Але цього не буде. Януковичу за шістдесят це - не вік реформаторства. . Він вибився з грязі в князі, досяг всього чого можна досягнути в цій країні. І тепер хоче спокійно користатися здобутими благами. В нього не має мотивацій починати радикальні зміни.  І він знає, що всі реформатори погано кінчали. Головне чим довше утримати владу. Того ж прагне його оточення і олігархи. Про народне і міжнародне око створюється видимість, що щось та реформується і демократія буяє. Однак всередині країни загнивання триває. Нарив колись визріє і мусить прорвати. Проте для стрімкого перебігу подій немає достатньої гостроти протистояння. Найкоротший шлях до демократії - через диктатуру. А у нас  нема ні   демократії, ні диктатури. Якийсь гібрид чахлої сатрапії і лихварського удільного князівства. Влада то притискає когось, то відступає назад, коли бачить, що пружина починає розжиматися. Така вялотекуча суспільна шиза тягтиметься довго. Невизначеність характерна для нашої вайлуватої натури. У короткостроковій перспективі позитивні  кардинальні зміни малоімовірні. Хай навіть станеться революція, вона не вирішить всіх питань і буде проміжною ланкою в трансформації країни в повноцінну державу а населення в ментально єдиний народ. Сподіватися покращення немає жодних підстав. Аби не стало гірше. Адже великою мірою ситуація в країні визначатиметься геополітичним становищем на Євразійському континенті. А воно у цьому десятилітті зміниться докорінно. Зміщуються центри сили і впливу. Європа поступається місцем Азії. Біла раса деградує. Сите життя і блага технократичної цивілізації зробили її психологічно слабкою і демографічно вимираючою. Діюча економічна модель ліберального капіталізму вичерпує себе. Криза йде за кризою. А такі гіганти, як Китай та Індія, ростуть і множаться. В східній Азії накопичується критична маса населення – його там чотири мільярди! Їм об’єктивно знадобиться розширювати життєвий простір. Як тільки виникне якийсь регіональний природний чи соціальний катаклізм (найімовірніше кліматичні зміни,  і як наслідок - голод, нестача води, масові заворушення) вони ринуть всередину континенту. Почнеться нове велике переселення народів, проти якого монголо-татарська навала видасться таким собі виїзним табірним збором купки кочівників. І спинити хвилю переселенців нікому. Росія не спинить. Перспективи Росії плачевні. Гірші тільки в України в її теперішньому стані. В Росії дві біди: демографічна яма і Китай. Ще Наполен застерігав: „Не чіпайте Китай, поки він спить, а то  прокинеться”. Китай вже прокинувся, і рідної колиски цьому великому, в усіх смислах народу, мало.  Росіян надто мізерне число на таку велику територію. Під тиском маси переселенців-азіатів Росія дедалі сильніше напиратиме на Україну, як на потенційну базу ментально близьких людських ресурсів та багатих запасних земель, силуючи її до асиміляції. А за тим піде цунамі нових переселенців з усіх кінців Азії. Це буде час змішання націй та рас і формування нової геополітичної реальності. Єдиний засіб забезпечити порядок і безпеку у критичний період  - створити до того часу сильну державу здатну втримати кордон і підтримати порядок всередині країни.  Якщо це вдасться, українці виживуть в ще одній плавильній печі історії і не розгублять свою ідентичність. Я не утопіст і не вірю в міражі, проте маю надію, що в екстремальні  моменти історії ми, як завше, виявимося живучими. Та готуватися до випробувань треба завчасно.

Олег ГАВРИЛЕВИЧ
журналіст бюро незалежних розслідувань "Ф.А.К.Т." м. Дубно 

 

• Нравится
•