Соня жила з матір’ю. Їй ішов лише сімнадцятий рік, але дівчина давно вже відчула себе дорослою – після того, як мати стала менше їй приділяти уваги, завівши собі «хахаля». Соня того негідника, котрий підступно забрав у неї найдорожчу людину, терпіти не могла. Але ще більше ненавиділа свого батька, котрий повіявся з дому, покинувши її ще маленькою. «Ну і нехай! Проживемо і без нього, – казала із суворими, дорослими нотками в голосі, трохи підрісши, мамі. – Адже нам так добре вдвох!»
Вони і справді були, як дві подружки, а не дочка з матір’ю. І здавалося, ніщо не зруйнує їхнього ідеального світу. Але тут з’явився той проклятий «хахаль» (не «друг», не «коханець», а саме «хахаль», бо це грубе розмовне слово могло най-більше передати презирство, з яким дочка сприйняла материну «зраду») і все зруйнував нанівець.
Соні тоді не було ще й п’ятнадцяти. Важкий перехідний вік. Але мати нічого не змогла вдіяти з собою, бо кохання не шукає причин, не зважає на обставини. А вік? А що вік – хіба в тридцять три не хочеться чоловічої ласки? А він же завжди поряд, працює в одній установі. Куди сховаєшся від пристрасних очей, куди втечеш од любих серцю слів?
Соні цього не зрозуміти. Навіть несміливу згадку про заміжжя та «нового батька» вона сприйняла в штики. Плач, істерика. Мусила жінка зустрічатися з коханим потайки. Але хіба приховаєш свої почуття і дії від ревнивої дочки?
– Якщо так, – якось заявила Сонька, – то і я житиму сама по собі!
Мати ці слова сприйняла спочатку за підліткове позерство. Проте помилилася. Дочка стала катастрофічно мінятися в гірший бік: закинула навчання, стала вештатися допізна містом, завела підозрілих товаришів. Здружилася з однокласницею Каріною, котра вже з тринадцяти років стояла на обліку в дитячій кімнаті міліції. Батьки дівчинки махнули рукою не тільки на неї, а й на все довкола, що не стосувалося алкоголю. Каріна ще змалку навчилася турбуватися сама про себе, рано пізнала різні дорослі премудрості й розваги, тож Соня знайшла собі не просто подружку, а «досвідчену» наставницю.
Каріна і познайомила її з Едиком і Жорою – симпатичними й, головне, щедрими хлопцями з Центрального ринку. Вони буцімто приїхали з Одеси продавати фрукти. А збувши товар, водили дівчаток по ресторанах і барах, влаштовували кілька разів вечірки в помешканні, яке найняли на кілька тижнів.
Соня й сама не помітила, як закохалася в чорнявого красеня Жорика. Та як худли в одеських комерсантів гаманці, так холонув у Жорика і любовний жар до юної коханки. Відчуваючи це, дівчина страждала й зі страхом думала про неминучу розлуку. І Одеса, куди вони збиралися поїхати гуртом, могла б її відстрочити, а романтична подорож – підігріти охололі почуття.
Тож і запропонувала Соня пограбувати…. власне помешкання. План був простий: вона дасть ключі від квартири Едику й Жорику, хлопці одягнуть маски й уночі проникнуть туди. Мати її непогано заробляла й частину грошей тримала вдома. Крім того, в них були родинні коштовності, що зоставила в спадок бабуся. Де все те заховано, Соня добре знала, так що без проблем могли піти й узяти.
– А якщо твоя стара буде вдома? – уточнив Едик.
– А вона і повинна бути вдома, – відчеканила Соня. – Ви її зв’яжете. Бо якщо заберемо бабло непомітно, то вона точно мене запідозрить.
– І тобі не шкода власну матір грабувати? – саркастично запитав Жорик.
– Не шкода! – відрубала Сонька. – Вона зі своїм хахалем собі ще наживе! А я до неї більше не повернуся. А те, що візьмемо, буде моїм приданим.
Дочекавшись, коли у Сониній квартирі погасло світло, Жорик з Едиком одягнули маски й посунули в під’їзд. Тихенько вичалапали на третій поверх і відімкнули двері. Присвічуючи ліхтариком, увійшли до спальні. Жінка сполохано схопилася з ліжка, але від страху заніміла. Проте коли стали її зв’язувати, почала боронитися й боляче стусонула Едика – поцілила в пах. Розлючений болем, він ударив її в живіт. Та закричала, але Жорик схопив подушку й притиснув нею голову господині до постелі. Тримав, доки подільник не обплутав тіло мотузкою.
– А вона, здається, того, не дише… – прошепотів розгублено Жорик, прибравши подушку.
– Ну і чорт з нею! – відповів роздратований Едик. – Беремо бабки – і ноги!
Дівчата нетерпляче чекали їх за рогом будинку.
– Все нормально? – запитала Сонька, коли грабіжники вийшли з під’їзду. У неї тремтіли коліна й недобре замлоїло біля серця.
– Краще не може бути! – сказав Едик і потрусив у неї під носом чорним целофановим пакетом. Жорик мовчки понурив голову.
Тієї ж ночі вони виїхали потягом на Одесу. У тамбурі, вийшовши покурити, Едик, котрий і запропонував «одеський маршрут», сказав спільникові:
– Треба від цих «сосок» позбутися. Можуть продати.
Жорик кивнув головою. Вони зійшли на якійсь невеличкій станції, не доїхавши до Одеси. Уже вечоріло. Але Едик заспокоїв дівчат:
– За отією посадкою наше село!
У цьому ліску і скінчилася романтична подорож Соні та Каріни…
Убивць-грабіжників затримали через два місяці – у тій-таки Одесі. Обидва були раніше судимі. Під час слідства Едик вів себе зухвало, заперечував усі звинувачення, а от Жорик несподівано вже після кількох допитів психологічно зламався.
– Я не хотів убивати Соньку! – істерично кричав слідчому. – Я її любив!
У слідчому ізоляторі він спробував навіть звести зі своїм життям рахунки, розітнувши зубами на руках вени. Самосуд над собою не вийшов – його врятували.
Ігор СЛАВИЧ,
Житомирська область
Comments: |