У нас є своя Венеція

Про містечко Вилкове, що на Одещині, де основний транспорт – човен,  чула вже давно. І все мріяла побувати в отій «українській Венеції». Перебуваючи у відпустці у «столиці гумору та сміху», таки викроїла день, щоб відвідати цей живописний населений пункт. А про побачене хочеться розповісти нашим читачам.

Замість доріг – канали з водою

Коли приїхали, нас чекало маленьке розчарування. Ми ж думали, що одразу побачимо канали з водою, а на них – човни з місцевими селянами в капелюхах. А тут чекала звичайна асфальтівка, маленька автостанція та базарчик.

Містечко Вилкове засноване 1746 року старообрядцями, які припливли сюди на човнах і звели перші будинки. Тому тут найбільша християнська конфесія – православні старообрядці-липовани. Своїй другій назві – «українська Венеція» – містечко завдячує численим каналам (місцеві жителі називають їх єриками), проритим вздовж вулиць. Тому човен тут є більш звичним засобом пересування, ніж автомобіль. Проте побачити їх можна лише в старій частині міста. Система єриків облаштована так: вони прокопані вздовж багатьох вулиць і з’єднують сіткою два рукави Дунаю. І якщо перекрити один канал, то всі інші замуляться. Біля кожної хати побудовані дерев’яні місточки, які ведуть від одного двору до іншого. Всі вже призвичаїлись до таких «доріг».

– Лише п’яним погано, бо, як втратять рівновагу, можуть шубовснути в зелену воду, – посміхаючись, зауважив дядько Микола, який саме велосипедом по дошках їхав до доньки. – Чого мені страшно має бути? У нас навіть корови освоїли таку дорогу.

Біля кожного обійстя пришвартований човен. Залежно від потреб, цей місцевий вид транспорту поділяють на три види. У кожного є ярик – легеньке дерев’яне судно для плавання по каналах. Багато хто має ще й човен, здебільшого металевий, для поїздки на острів за овочами та фруктами. Не можуть у Вилковому обійтися і без спеціального великогабаритного, яким перевозять по 300 кілограмів риби.

У містечку є свої майстри, які виготовляють та ремонтують човни. І, певно, їх професія є тут найбільш затребуваною.

На дачу всі… веслують

Проте в цілому з роботою тут проблеми.

– Колись у нас був великий рибкомбінат, адже ми розташовані на березі Дунаю. Продукцію постачали в різні куточки Радянського Союзу. А зараз на його місці лише руїни, – скрушно махає рукою місцевий житель Петро Веремчук. – Кожен виживає, як може: хто фрукти на хуторах розводить, хто на туристах заробляє. Більшість чоловіків займається рибальством, адже Дунай багатий на осетри та, особливо, дунайський оселедець.

Цікава деталь: гектарів з картоплею, морквою та іншими сільськогосподарськими культурами тут не побачиш. Грунт пісний, і на ньому нічого не росте. Проте неліниві і підприємливі таки господарюють на землі, а точніше, на мулі. Ми були свідками, коли чоловік під’їжджав до каналу, який тягнеться від річки, та лопатою накидав сіру масу у тачку.

– Біля хати її висипають, а коли підсохне – садять рослини, – пояснює екскурсовод. – Особливо добре в нас приживаються полуниця, виноградна лоза та яблуні. Великі площі для них виділяють на островах, які утворилися з отого намулу, тож кращого грунту й не вигадаєш. До того ж, його не потрібно підживлювати. Знайте, перші екологічно чисті полуниці на ринках Києва – це привезені від нас. Також великою популярністю користується вилківський виноград та вино з нього. Восени, коли люди збирають врожай, ціла вервечка човнів тягнеться до островів. Це гарна картина. Якщо інші селяни перевозять все возами, то ми – човнами.

На катері розсікаємо сіре плесо Дунаю. На іншому березі вже Румунія. Саме звідти прилітають гігантські пелікани, щоб посмакувати рибою. Час від часу густа стіна очерету розступається – і ми бачимо акуратні будиночки, причали, біля яких погойдуються човники. На хвилинку зупиняємось, щоб помилуватися отим життям на воді. Тишу полохає політ білої чаплі. Екскурсовод нагадує, що ми перебуваємо на території Українського Дунайського біосферного заповідника. Через годинку плавання повертаємося на берег. Захоплююча мандрівка закінчилась. Поки обмінюємося враженнями, підходить група іноземців з перекладачем. Він захоплено розповідає про чудову природу. Туристи клацають фотоапаратами. І раптом поважна пані задає якесь запитання перекладачу. Той, почервонівши, показує рукою в напрямку місцевого бару. Як виявилось, там, на вулиці, вбиральня. Чомусь ніхто не подумав про необхідні зручності біля кіоску, де працюють екскурсоводи. Чоловік тієї пані щось обурливо буркоче, а вона помаленьку шкандибає до туалету. Цікаво, чи туди ж ходить місцева влада, яка керує в «українській Венеції»? Подумалося: сотні туристів приїжджають у Вилкове щодня, щоб помилуватися дивовижною місциною та подивуватися від українського безкультур’я.

Руслана ТАТАРИН,
Одеська область

• Нравится
•