Зробили хворим через житло

Василь Климюк

Чоловік і досі шукає правди по судах

Василь Климюк мешкає в старенькій, пронизаній вітрами батьківській хаті на околиці села Товпижин Демидівського району. Тут нема ні газу, ні тепла. Хоча у паспорті значиться, що прописаний він у Луцьку на вулиці Кравчука в однокімнатній приватизованій квартирі. Проте там життя нема через сестру, яка спровадила брата в психлікарню, а в його помешкання вселила свого сина.

З лікарями було все домовлено?

Василю Івановичу розповідати заважають сльози. Він на кілька хвилин зупиняється, щоб добрати слова. Важко осуджувати сестру, з якою разом бавилися в дитинстві. Хіба міг коли подумати, що доведеться судитися з рідною людиною, що вона спровадить його до психлікарні?

Чоловік пригадує, що хмари над його головою почали згущуватися ще у 1997 році.

– Якось сестра завела мову про те, що треба мені пенсію зробити. А яку пенсію? Мені ще ж по віку не положено, хіба групу, – розповідає Василь Іванович.

Але тоді цю розмову перевели на жарт, а згодом і ніби забули. Та, видно, підступний план вже тоді зароджувався.

Сестра створила свою сім’ю і мешкала у Луцьку. Василь також мав однокімнатну квартиру, яку отримав від картонно-руберойдового   заводу. Майже тридцять років пропрацював тут, був бригадиром транспортного цеху. Тихий, спокійний Василь все не наважувався одружитися, тож, маючи 50 літ, ще холостякував. У своїй квартирі бував рідко, більше часу проводив у селі Товпижин – доглядав хворого батька, а після його смерті підтримував матір. На роботу приїжджав за викликом, коли потрібно було виготовляти картон.

Той день, коли його силоміць завезли у психлікарню, чоловік пам’ятає добре. Та хвилювання вкотре заважає переповідати ці події, тож чоловік простягує пояснювальну записку, яку писав для суду:

«...28.08. 2002 року моя рідна сестра з своїм чоловіком і ще двоє мужчин кинули мене в машину і привезли в психлікарню Луцька. Чергові мене не хотіли приймати, тому що я здоровий чоловік. Сестра рідна сказала, що все домовлено. Коли я був у лікарні, мені не дозволяли телефонувати, давали уколи для психічно хворих людей і таблетки. Хотіли мені зробили другу групу інвалідності, щоб сестра стала опікуном. Я не мав бажання підписувати тих документів, казав, що здоровий. Тоді привезли мене в Олику (у психлікарню – авт.) і там під тиском лікарів я поставив підпис. Мені давали сильні уколи, що я не міг ходити, зігнутися, по всьому тілу вилазили великі гулі (ще й досі на обличчі залишилася одна – авт.). Потім сестра рідна хотіла мене відправити в інтернат для психічно хворих людей на все життя. Вона написала заяву в лікарні, що в мене нема квартири, що я бездомний…»

На кількох аркушах описано поневіряння цього чоловіка. Тривалий час перебував на лікуванні то у Волинській обласній психіатричній лікарні №2 (смт Олика Ківерцівського району), то у Волинській обласній психлікарні №1, що у м. Луцьку. Чому ж ніхто не спохватився, куди він зник? Мати переїхала до доньки і була повністю під її впливом, а інші родичі не хотіли втручатись у сімейні справи, знаючи скандальний характер Василевої сестри?

Коли у грудні 2002 року Василя виписали, він разом з родичкою Вірою Хайковською прийшов до своєї квартири. А там – новий замок у дверях.

– Тоді я зрозумів, чого сестра так поступає зі мною. Взяв у Вєри 10 гривень й поїхав у село. Там зимував, бив горіхи, продавав і з того жив. А в квітні з’явилася сестра і знов завезла в психлікарню, – гірко зітхає чоловік. –  Коли мене виписали, я втік на Київщину до знайомого фермера на заробітки. Там був 10 місяців. Тоді сестра заявила у міліцію, що я зник безвісти.

У серпні 2004 року Луцький міськрайонний суд на підставі акту комісійної амбулаторної судово-психіатричної експертизи визнав Василя Климюка недієздатним, а у листопаді цього ж року піклувальником призначив сестру, яка здобула повне право отримувати за брата пенсію.

Шість років поневірявся по чужих кутках

Неважко уявити стан чоловіка, який, ніби загнаний звір, змушений був переховуватися то у хрещеної матері, то у племінника. І кого боятися – рідної сестри! Хіба опишеш словами, як було йому на душі… Маючи своє житло, шість років змушений був Василь тулитися у родичів. Три з них мешкав у троюрідного брата Олександра Хайковського у селі Вербень.

– Чи не боялися надати прихисток психічно хворому? – запитую у його дружини Надії Хайковської, яка працює секретарем Вербенської сільської ради.

– Він нормальна людина, – запевняє жінка. – Ні я, ні свекруха зі свекром слова поганого про Васю не скажуть. І всі сусіди його любили. А він все боявся. Тільки хто стукне у вікно – схоплюється. Думав, що по нього приїхали. Ноги мав скоцюрблені, що й ходити не міг (в Олиці лежав весь час накритий ковдрою, бо були такі хворі, що били його, а пожалітися не мав кому). І таки побоювання справдилися, приїхала сестра, щоб забрати його знову на поновлення групи, ще й разом з міліціонерами. Хоча за три роки жодного разу не поцікавилася, як живе брат. Добре, що я була вдома. Почали штовхати його в машину, мовляв, треба лікуватися. Я заступилася за Васю. Питаю міліціонерів: «А ви чого тут?» «Щоб він на неї не накинувся», – відповіли. Та у нас і вила, й ножі є в господарстві, але ми його не боїмося. Кажу до одного міліціонера: «Не бери, людино молода, гріх на душу». Вони й відступилися. То Василева сестра дуже скандальна, а він сам спокійний, тим і скористалися.

Після того випадку Надія Адамівна вирішила серйозно вступитися за бідового родича й почала разом з ним їздити до Луцька. Написали заяву у прокуратуру, розповіли правоохоронцям про «добру» сестру, ходили у міське управління охорони здоров’я. Василь підзаробляв у людей і збирав копійку до копійки, щоб мати чим заплатити адвокатам. Спільними зусиллями таки вдалося частково добитися правди.

20 липня 2007 року ухвалою Луцького міськрайонного суду сестру чоловіка звільнили від опіки над недієздатним братом через неналежне виконання своїх опікунських обов’язків. Через суд вдалося у неї забрати паспорт та військовий квиток Василя. Решту документів не віддала, сказала, що брат їх… з’їв. І лише у березні 2011-го Луцький міськрайонний суд, взявши до уваги покази свідків, характеристику з Вербенської сільської ради, поновив у дієздатності Василя Климюка. Нині чоловік проживає у старенькій батьківській хаті. У селі всі його поважають за доброту.

– То золота людина, тільки от доля у нього бідова, – з тремтінням у голосі говорить сусідка Софія Душко. – Де то мати таку сестру, що позабирала все: ні ложки, ні миски йому не зоставила. Гріх їй великий буде за те.

Василь обробляє город, потихеньку сам господарює і навіть згадувати не хоче про сестру, та мусить. Бо не за горами зима і хотілося б її зустрічати в своїй квартирі. Тому поневіряння чоловіка ще не закінчилися. Знову оббиває пороги різних інстанцій, щоб змусити виселитися з квартири племінника, який кілька років там нелегально проживає.

У цій історії багато білих плям. Не менше запитань до лікарів. Та задаватимуть їх уже правоохоронці. Не вдалося почути відповіді і від Василевої сестри. Поспілкувалися лише з її донькою, яка повідомила, що «мати після інсульту не ходить, і ніхто говорити їй не дозволить…» Племінниця не вірить словам дядька і заявляє: «Хіба людина, яка лежала в психічній лікарні, може щось стверджувати?» А інформацію про те, що суд поновив Василя Климюка у дієздатності, назвала «…чимось зі сфери фантастики». Тож останнє слово у цій справі буде за судом.

Руслана ТАТАРИН,
Рівненська область
Фото автора

• Нравится
•