Знайшов через 40 років
Тетяна та Валентин Черниші
…А почалася ця історія ще у третьому класі київської школи, де вчився Валентин Черниш. Тоді до них прийшла «новенька» – Тетяна. Із чоловічою стриманістю Валентин Михайлович розповідає, як вони дружили, як бігали один до одного в гості. Йому дуже подобалася ця дівчина, але свої почуття так вміло приховував, що Тетяна і не здогадувалася про його любов. А тут ще й Валентин почав займатися кінним спортом.
– Дурний я був, – розповідає чоловік. – Поїду на змагання, два місяці там сиджу. І хоч би який лист додумався їй написати. Вона й зустріла молодого лейтенанта, який закрутив їй голову. Якось на зборах у Львові (було нам тоді по 18 років), передали, що Танюшка запрошує мене на весілля. І я таки пішов: дивився на неї, а в душі кішки шкребли та усе переверталося... З того часу ми не бачилися цілих 40 років!
Невдовзі Валентин теж одружився, у пари народилося двоє дітей. І вже коли літа на зиму повернули, він випадково зустрів сестру Тані, в якої випросив номер телефону однокласниці. А після зустрічі, дізнавшись, що Тетяна вже вдова, Валентин почав діяти. Розповів дружині про своє «втрачене кохання» – жінку, яку завжди любив і любитиме, – та почав залицятися до Тетяни. Скоро і зійшлися.
– Таня ж у мене розумниця і велика рукодільниця, – не втомлюється нахвалювати Валентин свою половинку. – Ось одного дня, як прийдете, у нас в хаті буде так, наступного – зовсім по-іншому. То холодильник чимось яскравим заліпить, то шпалери переклеїть. А що вже в’яже та шиє!
Тишком цікавлюся у Тетяни Володимирівни: чи доброго має чоловіка? І у відповідь чую:
– Дуже. Варто мені на кілька днів поїхати у Київ, як Валя по сто разів на день дзвонить. Питаю, чи щось трапилося. А він: «Скучаю, то хоч голос твій почую». А як тут піде на рибалку, то не тільки рибу, а ще й обов’язково мені оберемок квітів принесе…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
