УПА народжувалася в муках, загартовувалася в боях. І воювала на своїй землі за волю свого народу!

Продовження. Перейти на початок.

ОУН (б) проголошує Українську Державу

Як склалася б ситуація, якби Степан Бандера перебував на території України, зараз судити важко. Проте напрошується висновок, що Західна Україна не сприймала очолюваного Андрієм Лівицьким уряду УНР, який перебував за кордоном. Адже тут вважали, що саме уряд УНР на чолі з Петлюрою віддав західно-українські землі полякам у 1920 році. У західних політиків-оунівців було своє бачення на визволення України. Якщо на початку війни вони теж покладалися на Третій Рейх як союзника проти більшовицької Московщини, то з приходом німців їхні погляди дуже змінюються. Але до зброї оунівці взялися не відразу.

Щойно німецька армія перетнула західний кордон «сталінської імперії», як уже 30 червня 1941 року у Львові ОУН (б) проголосила створення Української Самостійної Держави, доручивши формування уряду Ярославові Стецькові. Забезпечення акції було покладено на батальйон «Нахтігаль» під командуванням сотника Романа Шухевича (Тараса Чупринки), що вранці дістався до міста. Тисячі добровольців згодилися стати до лав національної армії. Але вже через дев’ять днів Степана Бандеру і Ярослава Стецька за такий вільнодумний поступок німці арештували, що відразу розвіяло сподівання бандерівців стосовно співпраці з німецьким Рейхом. Однак вони відмовилися відкликати Акт відновлення Української держави, і їх заперли у концтабір Заксенхаузен. Тоді було ув’язнено ще 15 керівників Державного правління і 300 активістів ОУН. Провід прийняв рішення про перехід у підпілля.

Низові структури ОУН (б) вимагають від Проводу дати дозвіл для партизанської війни. Офіційна дата створення Української Повстанської Армії – жовтень 1942 року (зараз цю подію відмічають на Покрову 14 жовтня), коли Сергій Качинський (Остап) сформував перший бойовий відділ під керівництвом ОУН (б). У лютому 1943 року ІІІ конференція ОУН (б) офіційно оголосила збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з більшовицьким. Першою збройною сутичкою з фашистами вважають напад на Володимирець на Рівненщині. Повстанцями були захоплені й інші містечка. У цих боях загинув сам Качинський, а також Перегійняк (він створив першу сотню УПА). У січні 1943 року волинські бандерівські загони поповнилися вояками і старшинами колишнього батальйону «Нахтігаль» разом із Романом Шухевичем. Командиром партизанських відділів на Волині й Поліссі був призначений Дмитро Клячківський (Клим Савур). У березні до лав УПА (саме з цього часу ОУН (б) перейменовує свої бойові відділи в УПА) перейшла уся українська поліція, яка була на службі у німців.

У серпні 1943 року у волинських лісах відбувся третій збір ОУН (б), де обговорювалася ідеологія націоналістів і було внесено зміни від «монократичного до демократичного націоналізму». Тоді створено й Головний штаб УПА, головою Проводу ОУН (б) обрано Романа Шухевича, який з листопада того року став головнокомандувачем військ УПА. Клим Савур – командир групи УПА «Північ».

Ще у квітні 1943 року відділи УПА одночасно атакували тюрми Кременця, Дубна, Ковеля, Луцька, Горохова, Любачівки, звільнивши сотні в’язнів. А до червня від фашистів було очищено велику територію трикутника Ковель-Ровно-Сарни. Деякі райони підпорядковувалися лише УПА, зокрема й відома Колківська Республіка.

Колківська Повстанська Республіка

Її утворення під час цієї визвольної боротьби з березня 1943 року є унікальним явищем. Повстанці, очолювані Миколою Ковтонюком (Олег), звільнивши Колки і навколишні села від німців та поліцаїв (інші відділи визволили від німців і більшовицької партизанки села Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківерцівського, Степанського районів), утворили такий собі острівець вільної Української Держави, яка мала місце до листопада 1943 року. Народ її назвав Колківською Республікою. Воно й не дивно, бо тут діяла українська адміністрація. В Колках розмістили військову школу, штаб групи УПА «Турів».

Усе доросле населення республіки було зобов’язане проходити різноманітний військовий вишкіл: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, розвідувальний тощо. Тут діяла школа артилеристів і мінерів, а також курси самооборонної кінної розвідки та політосвіти. Почали працювати школи, лікарні, а також клуб, в якому проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції. Були відкриті пункти з переробки продуктів харчування та виготовлення товарів широкого вжитку. Відновлено роботу електростанцій, світло подавалося в лікарні і школи.

У селі Копилля обладнали 7 бункерів, де заклали 450 центнерів жита, 45 центнерів борошна, 300 кілограмів сухарів, 7 операційних столів, лікарняні ліжка та медикаменти. А з 15 вересня 1943 року почали працювати школи. Медичну допомогу надавали медичні та аптечні пункти, а також невеличкі шпиталі на 5-6 ліжок. Відкрито курси медичних сестер. У Колках діяла надрайонна Служба Безпеки і Революційний суд. Як видно, Колківська Республіка була досить організованим державним осередком.

Німецькі окупанти доклали немало сил, щоб ліквідувати цю незалежну територію. Декілька разів були спроби розгромити Республіку силою місцевих гарнізонів, але завжди перемога була за повстанцями. І лише 4 листопада 1943 року, залучивши регулярні фронтові частини (артилерію, танки, авіацію), вони знищили Колківську Повстанську Республіку. Тутешні жителі за свій патріотизм і мужність жорстоко поплатилися.

ОУН (м) проти нацистів

ОУН (м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності. Вона виявила схильність до більш гнучкої по-літики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Тому після звільнення Києва від більшовиків сформували тут Українську Національну Раду та видавали газету «Українське Слово». Але німецькі репресії не оминули і це націоналістичне угруповання, більш лояльне до політики Третього Рейху. У грудні 1941 року членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Провід ОУН (м) після того, як у травні 1942 року у Почаєві відбулася конференція і заступником Андрія Мельника обрали Олега Кандибу-Ольжича, прихильника жорсткого антинімецького курсу, приступив до формування військових загонів. Частина мельниківців згодом поповнила загони бульбашів (Мельника від кінця 1941 року тримали під арештом).

Отже, як бачимо, усі національно-визвольні сили, прихильні до Німеччини, згодом розуміють утопічність своїх поглядів і розпочинають боротьбу проти так званих союзників. А їхні лідери Бандера, Мельник, Бульба-Боровець стають сусідами по камері в німецькому концтаборі. Навесні з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил, що діяли на окупованих теренах. Процес виявився надзвичайно складним, подекуди примусовим, коли гинули сотні безневинних українців (особливо, коли Проводом керував Микола Лебідь, згодом начальник Служби Безпеки), і залишив неприємні спогади у багатьох учасників. Не дивлячись на труднощі, на кінець літа до УПА вже було приєднано мельниківські повстанські загони і залишки УНРА (Бульби-Боровця). Влітку 1943 року відбулася масова мобілізація до військ УПА на Волині й розпочалося формування озброєних загонів у Галичині.

Волинська трагедія

Отже, до літа ситуація стосовно ставлення до німців однозначно стала зрозумілою: УПА воювала уже не лише проти комуністів, а й проти фашистів. Але вона значно погіршилася, коли на Волині розгорілася ворожнеча ще й між українцями та поляками. Події літа 1943 року відомі як Волинська трагедія. Обидва народи довгий час якось вживалися між собою (зрештою, а який вибір був в українців?), хоча особливої любові поміж них бути не могло. Бандерівці не передбачали етнічної чистки поляків ні перед війною, ні в час війни. А от фашистам і комуністам було вигідно, аби ці народи ворогували поміж собою. Про ставлення німців до цього конфлікту чітко заявив рейхскомісар України Еріх Кох: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу». А згодом, як свідчать документи, щоб загострити цю ситуацію ще більше, під виглядом УПА і АК (Армії Крайової) діяли спецгрупи НКВС, які одночасно нападали на українські й польські села, прикриваючись протилежними патріотичними гаслами.

Коли українська поліція пішла в ліс, її місце зайняли шуцмани, які складалися в основному з тих поляків, котрі ненавиділи українців. І стало очевидним, що вони не збираються відмовлятися від своїх «кресув всходніх». А весною 1943 року масовими стали напади гітлерівців на польські села під виглядом «бандерівців». Польські боївки мстилися за це українській громаді. Вояки УПА у відповідь палили польські поселення. У липні 1943 року ця різня набрала масового характеру, і до кінця року Волинь перетворилася на місце суцільних людських трагедій.

УПА вже довелося воювати на три фронти – і це на своїй землі, на котру, як бачимо, знову зазіхали звідусіль, якщо не враховувати ще й диверсійні партизанські загони. Точне число жертв ще не названо. Деякі польські історики вважають, що поляків загинуло 50 тисяч, а українців –  15-17 тисяч. А от звіт Армії Крайової за 1943 рік свідчить про те, що поляків на Волині загинуло 15 тисяч, а українців – 12 тисяч.

Як би чинив будь-який інший народ: ті ж німці, поляки, французи, англійці, якби на їхню землю прийшли поневолювачі, якби над кожною сім’єю висіла небезпека, якби зайда зайшов у їхню хату і забрав усе? Залишалося одне – іти до лісу, щоб зі зброєю захищати своє майно, родину, честь, життя, землю.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

• Нравится
•