Людські долі
Антоніна Пилипчук
Які іноді пристрасті бушують у наших селах – різноманітним «Санта-Барбарам» навіть і не снилося. Про це подумали, отримавши лист від жительки села Уманці Горохівського району Антоніни Пилипчук. У ньому вона сумбурно описувала все, що пережила за свої 53 роки, і молила приїхати. І от, сидячи на лавці під її хатою, марно намагаємося заспокоїти заплакану авторку листа. Нещасна жінка виливає свій біль…
У 12 вийшла заміж, у 13 народила.
– У мене три сини, через яких я тепер світу білого не бачу. Все плачу і плачу. А почалося з того, що мій середульший син Іван почав ходити до розлученої старшої від себе жінки із п’ятьма дітьми! Я ж його молила, за поли хапала, просила одуматися, бо ж люди всіляко про неї розказували. Та хіба послухав? Пішов до Валі… Вже трьох своїх дітей від неї має. Я у ту родину ходу не маю – битися відразу лізуть. Ото що від людей почую, те і знаю: і пили вони, і скандалили. Потім дурної слави стало про них йти менше, я вже аж зраділа, що все добре буде. Коли це мій старший син Степан знайшов роботу у селі, де живе Іван з невісткою. Тож став частенько провідувати брата, залишатися там на ніч. Все село вже гуділо, а я, напевно, остання дізналася новину: Степан вподобав 12-річну дочку Валі від першого шлюбу Юлю! Мало не здуріла, коли почула. Христом Богом просила залишити дитину і знайти нормальну дівку. Мені встидно було людям в очі дивитися. Якось, пам’ятаю, взимку заслаб Степан мій. Три дні грипував, а потім стало легше, і десь на вечір пішов. Коли це вночі, чую, хтось стукає у вікно. Я вийшла раз, другий – нікого не видно. Тоді в засідці біля хати причаїлася. Бачу, підкрадається якась дитина і стукає. Догнала, розвертаю, а це ж дівча. І мені в очі матом: «Віддай мені Степана! То ти не віддаєш його мені, ти винна!» «Боженьку милий! – кажу їй. – Ти ж ще школярка. У дванадцять років – у ляльки гратися, а не ночами за дорослими хлопцями бігати. І куди ж мати твоя дивиться? Невже їй серце не болить, де її дочка совається?» Крутнулася Юля, вирвалася, побігла. І після того почалося: міліція, суди, крики-сварки. Став «воювати» Юлин батько, який жив з кількома дітьми окремо. А от моя невістка Валя ніби раденька була дочку якнайшвидше заміж зіпхнути. Коли малу повезли у лікарню перевіряти, вона вже була вагітна… У квітні через суд Юлю і Степана розписали. Коли саме, мене навіть ніхто не повідомив.
Син оце тільки недавно розказав, що він відразу і не сприймав дівчину серйозно, а вона, як та кішка, за ним бігала скрізь. От і піддався. А потім вже і сам не міг без неї. Казав, що тягне магнітом, лиш би її побачив.
Спочатку вони кучкувалися всі разом в одній хаті: син Іван з Валею і дітьми та Степан з Юлею. Але молоді не довго там пожили, після чергового скандалу старший син прийшов проситися жити до нас. Ми з чоловіком (а він тоді ще живий був) дозволили. Як зайшла в хату невісточка молоденька, я аж заплакала. Боже мій, сама ще дитинка, а вже з малям у пузі. Із собою тільки й мала добра що кілька фотографій і свідоцтво про народження. Джинси обтріпані, футболка на плечі порвана – жодної одежини із собою не привезла. Мусила з нею йти на базар і одягати, бо що люди скажуть про мене? Я ж не бідова яка, щоб вже і лахи невістці не купити.
У тринадцять Юля народила первістка Ромчика. Він же, по суті, біля мене і ріс. Потім ще дві дівчинки у них зі Степаном знайшлося. Якось почула, що в нашому селі продається хата, то я їм купила, щоб вже самі собі були господарями. Вони так раділи були спочатку. Жили ніби непогано: я їм продукти давала, допомагала город обробляти, завжди дітям свіже молоко зі сметаною возила. Кажу, як є, Юля хороша невістка була, горнулася до мене, всі секрети розказувала. Досі не можу без сліз згадувати, яке жахливе вона мала дитинство. Розповідала, що при матері вони голодні ходили і били її так, що мліла, бідненька!
Три сини в одній родині застрягли
Коли торік у них в сім’ї почалися неприємності, я Юлю кидалася боронити. Ніяк не могла второпати, чого Степан почав казитися і скандалити. Тож жили собі спокійно… А то вже й руку взявся на неї піднімати. Я швиденько біжу туди, забираю Юлю до себе, шкодую, вмовляю: «Він проспиться, аж тоді повертайся». Я ж не знала, що там таке закрутилося… (Антоніна Григорівна знову схлипує і тремтячими руками береться витирати сльози вже і так мокрим кутиком своєї хустки – авт.). Чужі люди мені сказали причину Степанової люті: бачили вже не раз Юлю і мого найменшого сина Андрія разом, любов у них вже. І хоч Андрій відмовляється, каже, що всі брешуть, – проти людського поголосу не підеш. Немає сил у мене все це пережити. Було три сини – і всі троє в одній родині застрягли. Ніби зачаровано їх.
Тепер Юлі 20 років. Вони зі Степаном вже з рік, напевно, як розлучені. Невістка забрала дітей і переїхала до матері. Але найгірше те, що не можу навіть провідувати своїх онуків. Ніби я ворог який їм. А я ж за них переживаю, особливо за Ромчика, якого гляділа більше за інших. Оце знову йому одежу і взуття купила, а віддати навіть нема як – не пускають. Прийду – двері зачинені, діти в хаті. Хіба ж то не можна по-людськи домовитися? У мене ж дві корови, два коні, п’ятеро свиней, птиця – їжі вдосталь буде. Мені як люди переказують про життя їхнє, то я слізьми вмиваюся. Колись із боєм пробилася туди, схопила Ромчика і думала з ним втікати (бо ж він і сам просився: «Забери мене звідси, бабцю!») Але хіба я з ними справлюся? Налетіли, як коршуни, крик-гвалт, міліцію викликають. Отака от моя доля. Здається, якби оце хоч Ромчика мені дали на виховання, то більше нічого вже не хотіла б. Щаслива була б. А так залишилася зовсім одна…
Шукаючи вихід із ситуації і прагнучи бачитися з онуками, Антоніна Пилипчук звернулася до начальника служби у справах дітей Горохівської райдержадміністрації Тетяни Доманської.
– Немає підстав позбавляти Юлю материнських прав і забирати від неї дітей, – повідомила Тетяна Володимирівна. – Коли ми приїхали з перевіркою, звичайно ж, не попереджаючи, то їсти було наварено, також консервацію мали в достатній кількості. Мати та вітчим Юлі колись стояли на обліку як неблагополучна сім’я, але близько року тому їх «викреслили зі списку». Адже чоловік працює, мати і дочка отримують кожна понад дві тисячі гривень на дітей. Так, їх там забагато народу на таку маленьку хатинку, але ж через це прав не позбавляють. Я вже неодноразово викликала Юлю на довірливу розмову із проханням домовитися із бабусею і дозволити тій бачитися з онуками та доглядати їх, але молода мама жодного разу не з’явилася.
Записала Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
