Комуна для вчорашніх зеків

Зачувши, що Президент хоче амністувати не менше десяти тисяч в’язнів, народ найбільше заговорив про наслідки такого рішення, насамперед, про погіршення криміногенної ситуації. Мовляв, навіть несудимі не можуть знайти роботу, то що вже говорити про судимих. Отож, чи є шанс на нормальне життя у тих, хто вийшов з тюрми в Україні? Виявляється, є – якщо потрапив в адаптаційний притулок, що недалеко від Бродів, який організував львів’янин Ігор Гнат.

40 тисяч марок – на створення «комуни для зеків»

Доля в’язнів Ігоря Гната зацікавила ще у 1989 році, коли проходив практику на телебаченні, навчаючись у Львівському держуніверситеті на факультеті журналістики. Там, зустрівшись з малолітніми безпритульними, які вийшли з колонії, зрозумів, що таких ніхто, крім вулиці, не чекає. І вже того року зареєстрував Регіональний центр соціальної адаптації із задумом створити «комуну» для вчорашніх зеків. Спочатку допомагали лише дітям-сиротам, які поверталися з колонії у Львів, знайти житло, роботу, але у 90-х роках  організувати це було важко. Тому довелося створювати притулок, спочатку в горах, а у 1994 році – на колишній ракетній базі біля міста Броди, яку Львівська обласна рада передала в оренду на 30 років. Оце, до речі, вся підтримка від держави.

Щоб створити притулок, Ігореві Зіновійовичу довелося вкласти 40 тисяч марок, зароблених на німецькій фірмі, яка будувала газопровід Уренгой-Помари-Ужгород. Глибоко помиляється той, хто вважає, що цей чоловік заробляє гроші на таких людях. Заробляє він на інших речах, які теж варті публікації. А щоб утримувати «комуну» і платити зарплату трьом соціальним працівникам, організовує різні проекти, на які відгукуються європейські благодійні організації. Адже притулок, за нашими законами, не може бути прибутковим і ніяких коштів на нього держава теж не виділяє – живіть як хочете. А ще куплену за свої гроші пилораму, щоб не дражнити контролюючі органи, передав в оренду одному з підопічних, який одружився і живе неподалік у селі. Той, оформившись приватним підприємцем, може тепер її тут використовувати, але з умовою, передбаченою у договорі, що п’ятдесят відсотків із заробленого повинен використати на притулок: корм для худоби, чай, цигарки, медикаменти.

Щоб тут жити, треба виконувати три правила

– Вийшла людина з тюрми – і куди йти далі? – розповідає про притулок Ігор Зіновійович. – Це говорю про тих, хто жив у дитбудинках, хто втратив рідних, житло, майно, тобто не має куди повернутися, маючи при цьому клеймо злочинця. Але ніколи не треба забувати народну мудрість: від тюрми і від суми не зарікайся. Протягом року в притулку може проживати максимум 130-140 чоловік. Мінімальний термін – три місяці, максимальний – скільки хочуть. У нашому притулку є гуртожиток, куди поселяються прибулі. За рахунок фермерського господарства (а це дев’ять гектарів поля, коні, корови, кози, свині, гуси, індики, кури) ми харчуємо наших підопічних. Як тільки у нас поселяється людина, на неї відразу заводиться медична картка, окрім того, вона проходить обстеження у місцевій поліклініці, з якою маємо договір. Також ще є картка ротації, де кожен спеціаліст записує свої зауваження. Якщо пенсіонер – оформляємо пенсію і відправляємо в будинки для престарілих, якщо тут створюється сім’я – думаємо про житло для неї. Можемо навчити якоїсь професії. Тепер уже нікого не шукаємо – всі колонії України знають про наш центр і пишуть про таких одиноких людей. Щоб жити у нашій «комуні», треба виконувати три правила: дотримуватися «сухого закону», не красти, не відмовлятися від роботи. Хто не погоджується, іде звідси – це не курорт і, тим більше, не тюрма, де подають під ніс баланду. Були такі, з ким доводилося розпрощатися. У нас ніхто ні до чого не примушує. Є вибір: або знову тюрма і смерть від туберкульозу, або можливість влаштуватися у житті. Тут справді «неблагонадійним» дається шанс жити нормально. У притулку є церковка. Священик у свята проводить службу Божу. Всі приходять сюди голі й босі, а звідси йдуть з чемоданами, сумками. А головне, ми забезпечуємо вчорашніх зеків усіма необхідними документами, щоб вони не виходили звідси бомжами. Знаєте, коли у 1997 році повністю згорів гуртожиток, було бажання це все закинути, але, глянувши вранці на цих закопчених, змучених людей, продовжив цю непросту справу...

15 відсотків знову ідуть за грати

З 1994 до 2011 року у притулку проживало 2268 чоловік. Більшість з них влаштувалися у житті й приїжджають та дякують, відсотків 15 – знову потрапляють за грати. Тут створюється немало пар, яким допомагають придбати житло, навіть дають придане.

– Люди, які потрапляють сюди, непрості, – розповідає про свій заклад волонтер Неля Біляєва, яка фактично весь час проводить у притулку. – Вони з групи ризику: наркомани, алкоголіки, люди з аморальною поведінкою. Виясняю найперше: що вміє? Хоча, лише зустрічаюсь з новою людиною, відразу бачу, що від неї чекати. У перші місяці всі хочуть наїстися і спостерігається синдром бомжів: нахапати, бо невідомо, що буде завтра. У цих людей свій сленг, тому треба привчати до нормальної мови, а багатьох треба навчити вітатися.

Це справді різний контингент. Одні виглядають так, що й не скажеш, що це вчорашній зек-наркоман, інші, так би мовити, бідові геть. Приміром, 56-річний Степан зі Львова має вигляд мало не 70-річного дідка. В притулку йому не дуже подобається, бо треба працювати, а він не може, а ще не любить митися і прибирати, за що отримує прочуханки від жильців по кімнаті.

А от слухати Ігоря із Сімферополя без сліз неможливо. 28-річний хлопець не знає своїх батьків, виховувався у дитячому будинку. Зрозуміло, що саме такі найчастіше опиняються на вулиці.

– За крадіжку потрапив у тюрму. Відсидів три з половиною роки. Думаю, це вперше і востаннє. «Бухав» просто страшно. Через рік у тюрмі покинув пити, курити, зрозумівши, що з минулим життям треба зав’язувати. Те, що пережив я, не бажаю нікому. Молився і зрозумів, хто такий Бог. У мене нема жодної рідної людини. Тут уже три місяці, і дуже задоволений тим, як годують, усе необхідне маю, і саме цей притулок дає мені шанс розпочати нове життя. Молюся кожен день і вірю в Ісуса, в те, що він мені допоможе.

Пізніше Ігор Зіновійович сказав:

– Ми йому допоможемо, і все у нього налагодиться...

А якби таких притулків було більше, скільки людей мали б шанс на нормальне життя.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область

• Нравится
•