Великий гріх – продавати землю, дану Богом Україні
Добрий день, шановний пане Євгене!
Прочитавши болючу історію «О, доле наша нещаслива, коли ти станеш незрадлива», я дуже плакала. Мені 81 рік. Все це, про що Ви написали, я пережила. Як совєтська влада на Тернопільщину прийшла, мені було дев’ять років. Ми відчули, що нас не помилують.
1940 рік. Серед літа, серед білого дня, приїхали до маминих братів і приказали із сім’ями за кілька годин зібратися на Сибір. Дядьки не були багаті, вони трудилися лісниками. Завезли їх на міліцію в Шумськ (це наш район) і два тижні тримали на голому цементі. І в одного дядька п’ятирічна дочка Ємільця захворіла на запалення легень. А як взяли їх на Воркуту, Ємільця померла в поїзді. Дитину викинули просто з поїзда. До сих пір душа болить. Я старша за неї на п’ять років.
Здається, після війни Англія викупляла наших засуджених людей із Сибіру. То Вікторія, дочка одного дядька, попала в ту країну. А за всіх інших моїх родичів я нічого не знаю. Дуже багато людей із Західної України загинули у Сибіру. Тоді ще й бандерів не було, ніхто не вбивав совєтських кадебістів. Але вбивали наших людей – за те, що був хліб на столі, корова в хліві.
Почалася війна. Німці нас теж не милували. А як їх погнали в 1943-му на Захід, отоді совєтська влада взялася за нас. «Пришивали» нам політику проти СРСР. Винен чи не винен – розстрілювали. Заставляли обробляти землю, і все зерно, як золото, – на елеватор. І городину, і садовину, і молоко, і яйця, все-все забирали. Уповноважені з карабіном були дуже п’яні і кричали, що «водки і дєвочек» їм нада. І так з 1943 по 1950 роки – тяжка праця. Але ще на кусок хліба можна було вкрасти. А вже в 1950-му вся наша земля стала колгоспна. Робили ми так само, але нам не давали ні грама зерна, ні копійки.
За 1 кг вкраденого збіжжя чекало десять років тюрми. Колосочка не можна було взяти в кишеню – судили.
Вибачте, пане Євгене, за писанину, вона не потрібна, а я чогось пишу.
Десь до 1960 року вже можна було хоч трохи наїстися. А які ми тоді були голі і босі! А тепер треба старатися, щоб не продали нашу українську земельку, бо буде ще гірше, як від нашого і чужого пана будемо ждати кусочка хліба.
Зараз люди вмирають, падають, як мухи, а то вже буде поголовна смерть. Саме головне – їсти треба людям. Хто б міг подумати про таке страховіття в Україні… Одна надія на Бога. Спаси нас, Господи! Мати Божа і всі святі, спасіть нас!
А Ви, пане Євгене, не дуже гостро висловлюйтеся про тодішнє і теперішнє життя. Подумайте про себе, я боюся за Вас.
Ще раз прошу вибачити за почерк – катаракта. І ще дуже розумно говорить у «Віснику+К» Борис Клімчук. Але як продадуть українську земельку, то ті 270 тисяч успішних бізнесменів втечуть за кордон. Та я вірю Віктору Федоровичу Януковичу, що йому вистачить розуму, щоб не осоромитися перед українським народом, перед світом. То є великий гріх – продавати землю, дану Богом Україні.
Лідія СВІДЕРСЬКА,
с. Тарасівка,
Скадовський район,
Херсонська область
Від редактора
Шановна Лідіє Анатоліївно!
Ваш лист схвилював і вразив мене до сліз. Спасибі за материнську турботу, небайдужість до долі України, долі людей. Я принципово нічого не виправляв у Вашому листі. Бо це голос душі, голос Вашого серця. Усім нам, вісниківцям, вельми приємно, що у далекій Херсонщині, де наша газета не розповсюджується, ми маємо таку чудову читачку. Ви істинний і великий патріот України. Дай Вам, Боже, здоров’я. Побільше б нам таких людей, справжніх українців, то б і зажили краще.
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
