Дівчина з Волині потай носила їсти німецьким хазяям

І через півстоліття вони розшукали свою наймичку

Катерину Гарбар із села Буцин Старовижівського району, як і багатьох волинян, під час війни вивезли до Німеччини. Потрапила вісімнадцятирічна дівчина на роботу до сім’ї лісника. Хоч і пропонували господарі після закінчення війни лишитися на Заході, вона, звісно, повернулася додому. Яким було здивування бабці Катерини, коли через півстоліття її розшукали діти німецького хазяїна!

Три роки прожила Катерина у німців, де доглядала господарку. «Ходила коло корів, свиней, робила гет усе, що треба», – каже бабця і пригадує, як у перші дні її перевірили, підкинувши гроші у будинку. Пораючись, вона вгледіла під столом монети і принесла хазяям. Видно, за чесність, скромність, хорошу вдачу припала до душі не тільки лісникові з дружиною, а й їхнім дітям. І хоч бабці Каті йде дев’яностий рік, вона без запинки називає адресу, де жила у німців, та імена їхніх дітей:

– Було чотири хлопці і троє дівчєт: Гінтар, Діта, Герд, Райна, Елі, Фріда, Кеті. Вони за мною бігали, діти як діти. Німці добрі були, не знущалися, одежу давали – що є то є. Ми їли те, що вони, бери скілько хоч, тільки сідали за стіл в кухні, а вони в кімнаті. Коли прийшли руські, німці кликали з собою до Балтійського моря. Та я не схотіла. Але й вони не втікли. Чула, як діти казали: «Як прийдеться здаватися руським, то нехай нас батько постріляє».

Коли закінчилася війна, Катерина разом з іншими приїхала додому – на згадку про Німеччину привезла знімок, де сфотографована з сім’єю господарів. Після повернення до рідного села її не раз викликали в органи. Працювала Катерина Гарбар у колгоспі, життя йшло звично. Аж раптом 1993 року за посередництвом Червоного Хреста її відшукали діти німецьких хазяїв. Невже через стільки часу вони пам’ятали волинянку Катю?

– А чого ж ні? – і собі дивується бабця. – Я добра була, – сміється. – Коли прийшли руські, німці втікли у ліс і не мали що їсти. А наші солдати всього понаносили. Щоб ніхто не бачив, я набрала харчів, праніков та й пішла. То німець так став плакати, а я до його слуги кажу: «Ти скілько просив, щоб йому давати їсти. Ото даю». Принесла їм їсти і на дорогу. Більше їх не бачила, не прощалися. Ой, не було коли…

Про подальшу долю німців бабця дізналася вже з їхніх листів. Виявляється, господаря ще тоді вбили радянські солдати, а його дружина прожила до 90 літ, мешкають тепер на заході Німеччини, вже померли дочка Кеті і найстарший син у США. «Люба Катерино! Ми раді, що твій лист з фото отримали. На жаль, не зможемо зустрітися. Дуже шкода, – бідкалися у листі колишні господарі. – Сердечний уклін тобі і твоїй сім’ї».

– Писали німці років зо три, а тоді я не схотіла, бо треба голову морочити, щоб хто по-їхньому написав, – каже бабця. – Присилали солодке, каву, откритки з поздоровленнями. Хотіли приїхати, мене зобачити.

– Але бажали зустрітися на нейтральній території, – пристають до розмови родичі, які доглядають самотню стареньку («Славні то люди – Вєра і її Пєтя», – не натішиться ними жінка). – Німці їхали на могили, де вони раніше жили – тепер це територія Польщі. Але ми не змогли завезти бабцю, бо то були скрутні 90-ті роки. Думаємо, відновимо листування, і сподіваємося, що, можливо, німці не побояться приїхати до нас у Буцин, щоб зустрітися…

Олена ПАВЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•