Штовхнула вагітну у колодязь
Ілюстрація до статті
А та вижила і… простила.
У їхньої компанії давній звичай – у кінці травня збиратися на «маївку» у лісі біля руїн якоїсь давньої будівлі. Здається, церкви – принаймні так стверджував їхній історик за покликанням, а інженер за фахом Борис Іванович. Ось і того разу, розклавшись на звичному місці, сподівалися відпочити на ура. Не встигли, бо веселий настрій перервав жалісливий стогін… з-під землі.
Трималася два дні за хреста
Спочатку його почула Люся, яка відійшла «під кущик». Примчала біла, як стіна, з переляканими очима і лише повторювала: «Там… там…» З’ясовувати причину пішов їхній безстрашний Борис Іванович, але вже за кілька хвилин долинуло його схвильоване: «Всі сюди! Негайно!»
У землі чорним отвором зяяла діра, схожа на покинутий колодязь. Певно, глибокий, бо хоч і заглядали з усіх боків – темно, хоч очі виколи. Лише ледь чутний стогін звідти знову підказав відпочиваючим, що там хтось є. Промінець від маленького ліхтарика, здається, лише грався із темрявою, але і того дражливого світла усім вистачило. Дружній зойк вихопився з вуст людей: десь там, у глибині, навскоси застряг дерев’яний хрест, а на ньому, напівлежачи, з останніх сил трималася дівчина. Коли її, бідну, витягали, то навіть говорити не могла, не те що стати на ноги. Вся спухла, обкусана комарами – лікарі «швидкої» відразу визначили, що не менше кількох діб вона провела тут між життям і смертю.
– Пощастило мені з вами, – посміхалася вона втомлено й обводила вдячним поглядом своїх рятівників: Бориса Івановича, Люсю та Галину, які прийшли до неї у лікарню.
– Напевно, сам Бог вас до мене вів. Бо ж коли я вже майже втратила надію – з’явилися ви. – Та як же ти опинилася у тому колодязі? – взялися розпитувати у неї.
– Не пам’ятаю… – прошепотіла Валентина та враз, ковтаючи гіркі сльози, відвернулася обличчям до стіни.
Розповіла дівчина про цей випадок пізніше. Певно, із силами і думками збиралася. Бо й справді, такі особисті трагедії хочеться якнайшвидше забути, а не смакувати подробиці.
За зрадливого кавалера заміж пішла
Валюші було лише 17, як вона вирвалася з-під материнського нагляду і поїхала вчитися в одне з волинських профтехучилищ. Гуртожиток, вечірки під гітару, танці в коридорі… Ініціатором розваг була її нова подруга Марина – сусідка по кімнаті. Вертка і спритна, вона ніби ділилася своєю енергією із сором’язливою і спокійною Валентиною. Всюди їх бачили тільки удвох: на пари ходили разом, у кіно – теж. Навіть з хлопцями познайомилися одночасно, прогулюючись зимовим парком. Кілька наступних зустрічей проводили вже вчотирьох, а потім новий кавалер Марині чимось не вгодив і вони розійшлися. А от Валя із Павлом продовжували зустрічатися.
– Ех, і пощастило ж тобі з хлопцем! – не раз казала Марина, спостерігаючи, як подруга збирається на побачення. – І гарний, і городський. От одружиться на тобі Павлуша, будеш як вареник у сметані кататися. А я так і залишуся сидіти тут одна…
– Ну що ти себе накручуєш, – заспокоювала Валя подругу. – А хочеш, я попрошу Павлушу познайомити тебе із якимсь хорошим другом?
– Угу, ти краще знайди мені копію свого хлопця, або його брата-близнюка. На менше я не згідна!
– Я б на твоєму місці не довіряла Марині, – якось спробували вправити мізки Валентині її однокурсниці. – Вона на твого Павла вже давно оком накинула. Хіба ж не бачиш?
– Тьху, дурепи! – і собі сердилася Валя. – Таке верзете, ніби зі сну. Та вони ж мої найближчі люди, я Павлуші і Марині до-віряю як собі.
Тому коли вони утрьох виїхали на природу відпочити, навіть думки не допускала, що може статися щось жахливе. Навпаки, Валентина хотіла поділитися з коханим і найближчою подругою радісною новиною – вона вагітна! Навіть і не сум-нівалася, що Павлуша зрадіє цій звістці і відразу запропонує одружитися.
Але не встигла, бо, тягнучи суху гілку для багаття, раптом наштовхнулася на Марину і Павла, які пристрасно цілувалися. Лишень зойкнула, крутнулася на місці і побігла: не розбираючи дороги, не відчуваючи, як боляче по обличчі шмагають гілки кущів. Ніби її втеча могла щось змінити. Як сталося, що вона опинилася біля того колодязя – Валентина і сама не могла пояснити. У неї був шоковий стан. Здається, її наздогнала Марина. І, напевно, вони сварилися. А далі у пам’яті виринало тільки спотворене люттю обличчя колишньої подруги і її зловісний шепіт: «Він буде мій!»
Отямилася вона вже у колодязі на тому хресті. Мабуть, у безбожницькі часи скинули його сюди. І саме він врятував Валі життя. Спочатку вона кричала так, що зірвала голос. Сподівалася, що Марина схаменеться і скаже, що пожартувала. Прибіжить схвильований Павлуша. Він же повинен її шукати… Але прийшла ніч, а потім минули день і знову ніч – десь високо над головою вона чула лише шум вітру та пташиний спів. І коли, здається, сили вже покидали дівчину і вона ледве трималася за свій рятівний хрест – її знайшли!
***
А ще через два місяці вся компанія рятувальників була урочисто запрошена на весілля Валентини і… Павла. Хто не знав подробиць цієї історії – пив, гуляв і веселився. Решта почувалися якось дивно. Борису Івановичу навіть чарка не йшла на душу. Він скрушно хитав головою і не стримував емоцій:
– Ця дівчина або свята, або дурна! Подругу простила, навіть у міліцію ходила заяву писати, що вона заледве не сама захотіла у ту яму скочити. А за кавалера зрадливого заміж йде! Та я б його вже давно за одне місце догори ногами підвісив! І як він міг спокійно три дні спати після того, як дізнався, що «Валя десь побігла і пропала»?!
– Так вона ж від нього вагітна, – спробувала і собі вклинитися у гнівний монолог колеги Люся, але потрапила під гарячу руку.
– Мовчи вже, може, ще почнеш його виправдовувати? Він у тюрму боїться іти – за таке саджають. От дурні дівки! Тьху!
…З того часу минуло 20 років. Як склалося життя у Валентини – невідомо. Вона обірвала всі зв’язки з тими, хто міг знати про цю трагічну історію…
Юлія САВІНА,
Волинська область
| Comments: |
