«Ольга Кобилянська ніколи не приносила нам цукерок»
Напевно, мало хто з жителів села Чевель Старовижівського району знає, що поруч з ними мешкає родич відомої буковинської письменниці. Августин Ерл ще був хлопчаком, коли зустрічався з Кобилянською, але в пам’яті й досі збереглись окремі епізоди.Народився Августин у селі Черех Сторожинецького району Чернівецької області. Таке незвичне прізвище отримав від матері, яка вийшла заміж за австрійського офіцера. Як пригадує нині 78-літній дідусь, його батько був збіднілим графом і до прізвища раніше була приставка «фон». «Але при Румунії десь та приставка згубилася», – махає рукою. Августин Франсович розповідає, що його мати знала сім іноземних мов. Після закінчення спе-ціальних курсів працювала в Чернівцях гувернанткою у голландського посла. Вміла гарно грати на піаніно. У цьому чимала заслуга бабусі Єлизавети, яка і була сестрою Ольги Кобилянської.
– Баба Савета, так я її називав, була справжньою шляхтичкою. Дуже горду мала вдачу. Вийшла заміж за дворянина, який володів 500 гектарами землі, – розповідає Августин Франсович. – Тримала свою прислугу. На свята до маєтку з’їжджалися пани на гарних фаетонах, запряжених четвіркою коней. Коли почалась війна, бабця вибралася до брата у Відень. Нас також евакуювали. Ми мали фотографії баби Єлизавети разом з Ольгою, її перші книжки, надруковані німецькою. А під час евакуації я зібрав їх у батькову валізку, яку хтось вкрав. Так пропали всі документи, зберігся лише румунський материн паспорт. Ольга була хресною моєї матері й часто заходила до нас, але ніколи нам з братом навіть цукерочка не приносила, хоча жила вона досить багато. Остання зустріч відбулася у 1941 році в липні. Ми ходили до неї в гості. Пам’ятаю, сидить стара бабця, а мати просить: «Цілуй пані ручку». Чого то маю такій старій руки цілувати? – подумав я, та й втік. Десь через рік вона померла.
Звичайно, тоді хлопчак не вельми звертав увагу на постать старої родички. Знав, що вона пише книжки, але про що, не цікавився. І лише пізніше усвідомив, що має родинні зв’язки з великою особистістю.
А після війни життя закрутило юнака у своєму вирі. Переселили його з сім’єю у Херсонську область. Працював і трактористом, і будівельником, щоб заробити копійку. Зводив Каховську ГЕС. Освоював цілину в Казахстані, де був бригадиром тракторної бригади. На Дніпропетровщині будував колгоспи, клуби. А потім доля закинула його на Волинь. Тут звів за власним проектом оселю, яку й досі прикрашають власноруч намальовані картини. Разом з дружиною ростив дітей, дочекався внуків.
– Чи є ще хтось живий з родини Кобилянських? – запитую.
– Ні, лише я один. Хіба, може, за кордоном хто лишився, та я того не знаю.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
