Чому у 1917-1921 роки Малоросія не стала Україною?

Та навіть IV Універсалом, яким проголошувалася самостійність, влада не передбачила державного війська, яке б захистило молоду державу, а навпаки розпустила його: «Одночасно з тим, як армія буде демобілізовуватись, приписуємо відпускати додому деяких солдат, а після затвердження мирових договорів – розпустити армію зовсім; потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоби військо наше служило обороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств». І Микола Порш, який замінив Симона Петлюру (вимагаючи створення армії і не погоджуючись з діями ЦР, подав у відставку) на посаді військового міністра, почав демобілізацію армії. Такі рішення повністю руйнували фундамент української державності! А тим часом червоногвардійські війська Муравйова уже сунули Україною, наближаючись до Києва, до них приєднувалися деморалізовані дезертири, демобілізовні полки, усі голодранці, збаламучені більшовицькою пропагандою і лозунгами «землю – селянам, фабрики – робітникам».
Більшовицька влада, діючи за звичним сценарієм, побудованим хитрістю й підступом, ще раніше заслала на київський завод «Арсенал» московських робітників і пітерських матросів, які здійняли там повстання, аби ліквідувати Центральну Раду і тим самим відволікти головні сили від оборони столиці. Їм допомогли збільшовичені кияни. Ще раніше Міхновський стверджував: «Робітництво змосковщене, чуже, заанархізоване, большевицьке… Купецтво московське й жидівське, панство московське, або зовсім обмоскалене. Для них усіх Україна, українська держава не тільки чужий звук. О, ні! Для них Україна (має на увазі незалежну – авт.) – це синонім кінця їхньої незаконної влади та добробуту, це їх найстрашніша жахлива мара матеріяльної і навіть фізичної смерти».
Петлюра таки прийшов на допомогу Києву, щоб придушити повстання, очоливши Гайдамацький Кіш Слобожанщини, а це всього 300 чоловік. У цей критичний момент Україну захищали загони Вільного Козацтва (основа українського війська) і Галицький курінь січових стрільців Євгена Коновальця (500 чоловік). Та війська уже було, як кіт наплакав. Не було навіть єдиного командувача! На клич захистити вітчизну й Київ від московських окупантів відгукнулася національно-свідома молодь. Головним чином це були юнкери, гімназисти Могилянки й студенти університету Св. Володимира. Загалом на станцію Крути виїхало десь 420 юнаків, які 29 січня 1918 року вступили у бій не менш як з чотиритисячною бандою Муравйова! Бій був тривалим і жорстоким. Версія про те, що тут загинули майже усі оборонці, виявилася неправдивою. Користуючись присмерком, українське військо відступило до своїх ешелонів. 27 стрільців, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин. Вважають, що саме ці 29 героїв були розстріляні або замордовані, яких поховали на Аскольдовій могилі у Києві. Багато з тих, хто вижив, взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся, згодом воювали у війську Петлюри. А у роки Другої світової – навіть у дивізії «Галичина» і в УПА. Крути підтвердили, що ідея незалежності так само була близькою й українській молоді, яка продовжила естафету своїх прадідів у XX столітті.
9 лютого (за новим стилем) Муравйов захопив Київ (того дня був підписаний Брестський мирний договір). Ті криваві бані, які він тут вчинив – яскраве свідчення справжнього ставлення імперської влади до українців. І всі ті слова Леніна, який говорив, «якщо Фінляндія, Польща й Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема», ніщо інше, як «викрутаси», до яких він закликав вдаватися, аби досягти мети. Тут за три дні було знищено 5000 киян лише за те, що вони мали посвідчення українського громадянина чи говорили українською мовою – так упродовж віків жертвами безлічі людей Московщина «збирає докупи руські землі», підтримуючи «русскую басню о триедином народе».
А вже 18 лютого згідно з Брестським договором на українську територію ввійшли австро-німецькі війська. Ще через місяць вони звільнили Київ від більшовиків і до кінця квітня контролювали фактично усю Україну. Непорозуміння між Центральною Радою та окупаційною владою через неспроможність виконувати господарські статті договору (постачання хліба і продуктів – усі хотіли тут поживитися) призвело до перевороту, підтриманого австро-німецьким командуванням, внаслідок якого Рада була розігнана.
Гетьманщина Скоропадського
Коли 29 квітня 1918 року влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського (нащадок роду гетьмана Івана Скоропадського, родичами якого були відомі українські аристократи, що добре прислужували Москві), був утворений Гетьманат «Українська Держава». Історик Наталія Полонська-Василенко критикує тих, хто не підтримав гетьмана, вважаючи, що «цей момент – відмова соціалістичних партій узяти участь у розбудові гетьманської держави – глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі патріотизму, національної свідомості й розуміння, щоб стати вище за партійні інтереси й об’єднатися в ім’я Української Держави». Але чи насправді гетьман Павло Скоропадський прагнув Незалежної Української Держави, будучи типовим представником політиків, уражених комплексом роздвоєної національної свідомості? Павло, який був учасником російсько-японської війни, флігель-ад’ютантом царя Миколи II, а з початком Першої світової війни обіймав високі посади в армії, казав: « Я люблю російську мову, я люблю середню Росію, Московщину; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштується на нових началах...», а український полк він створив на вимогу білогвардійського генерала Корнилова. На даний час його ототожнили б з таким «українолюбом» як Дмитро Табачник, бо нарікаючи, що в Україні мало культурних людей, а ті, які прагнуть мати свою державу, підкреслив, що це «виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає». Говорити таке про людей, які жили в Європі, тим паче, у правовій Австрії, могла недалека людина з примітивним імперським мисленням, а не державний політик-самостійник! «Наскільки я вважаю необхідним, щоб українці працювали над створенням своєї власної культури, настільки ж я вважаю безглуздим і згубним для України відірватися від Росії, особливо в культурному відношенні». Це говорилося тоді, коли всі європейці, які відвідували Росію, плювалися від її безкультур’я. Навіть великий прихильник федерації Винниченко і той якось заявив, що російські інтелігенти-демократи: «плоть від плоті російської темноти, брутальности, насильства й неохайности, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й прусаки».
Свою кандидатуру на посаду гетьмана Павло вважав найкращою, бо йому було б найлегше примирити два непримиренні полюси: Росію і Україну! Адже він хотів «Україну, не ворожу Великоросії, а братню, де всі українські прагнення знаходили б собі вихід. Тоді фактично ця штучно розпалювана галичанами ненависть до Росії не мала б ґрунту і врешті-решт щезла б зовсім». Тобто, як бачимо, ні про яке об’єднання українців у єдину державу не йшлося, а знову насаджувалося «братання» з Росією. Чи не натуральний елітний малорос, який хотів об’єднати українські військові сили з російськими задля боротьби з більшовиками, що загрожували існуванню «єдіної неділімої Росії»? Бо, як він висловився сам, «завжди вважав, що український рух уже добрий тим, що проникнутий сильним національним почуттям, що, граючи на цих струнах, можна найлегше врятувати народ від більшовизму».
Нове державне утворення – Гетьманат – поєднувало монархічні, республіканські й диктаторські форми управління. В його уряді з 15-ти міністрів 10 – проросійської орієнтації. Сюди з Росії попер весь непотріб, починаючи з розбещеної аристократії і закінчуючи повіями. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалась у гетьмана, який залишав за собою всю повноту виконавчої та судової влади.
До позитивних змін періоду Гетьманату можна віднести встановлення української грошової системи, заснування банків, судову реформу. Робилися спроби створити національну армію. Було засновано 150 нових українських гімназій, два університети, національний архів, бібліотеку, Українську академію наук, відкрито музеї, театри, капелу. Та народ не був вдоволений політикою гетьмана, а особливо німецьким протекторатом. На жаль, українські вивіски були лише за формою, а характер управління залишався проросійським. Влітку 1918 року боротьба проти німецьких окупантів та Гетьманщини набула масового характеру. Скоропадський змушений був розпустити Кабінет міністрів і 14 листопада задекларував федеративний союз з білогвардійською Росією (11 листопада закінчилася Перша світова війна). Цим розраховував здобути прихильність Антанти, яка підтримувала боротьбу біло-гвардійців проти більшовиків.
Директорія – при владі Симон Петлюра
В цю ніч на 14 листопада 1918 року у Києві ще й таємно засідав Національний союз, створений опозиціонерами, який відхилив ідею відновлення Центральної Ради і створив верховний орган Української Народної Республіки – Директорію. Головою її став соціал-демократ Володимир Винниченко. Треба зауважити, що він, затятий соціаліст, вів переговори й з більшовиками, обіцяючи поступки, якщо Раднарком дасть допомогу виступити проти Гетьманщини. Та вже в лютому, не стерпівши лихих для України подій (треба було не теліпати язиком про федерацію і соціалістичні перетворення, а воювати), виїхав за кордон, у Францію, де відійшов від політики і доживав віку, занурившись у літературу.
Від Січових стрільців у члени Директорії заочно було висунуто й Петлюру, який став головним отаманом військ УНР, а після втечі Винниченка очолив Директорію і визвольну війну.
Директорія 18 листопада 1918 року за допомогою корпусу стрільців під командуванням Євгена Коновальця розгромила війська Скоропадського. Гетьман, розуміючи безнадійність ситуації, зрікся влади і втік з України. 14 грудня війська Директорії увійшли до Києва, що означало відновлення УНР. Та її лідери в умовах, коли австро-німецькі війська залишили Україну, опинилися сам на сам з більшовицькою Росією. Уряд Леніна 13 листопада анулював Брестський мирний договір з Німеччиною, що давало йому можливість знову втрутитися у справи УНР. І вже 28 листопада 1918 року в Курську був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України для прикриття агресії російських військ в Україну (голова – П’ятаков, заступник – Раковський). Голодній Росії потрібен був наш хліб, інакше її революційним перетворенням був би кінець. А хліб Московщина завжди брала в Україні за її визначенням «Южной России». Царський генерал Куропаткін підрахував, що за 200 років Росія 138 – провела у війнах (лише п’ять оборонних), а за 400 років її територія збільшилася у 36 разів! Цей народ не звик працювати на своїй землі, а жити на праці загарбаних, тому тут витворилася психологія безлюбовного ставлення до землі, а населення перетворилося на перекотиполе – готове зірватися з місця й податися невідь-куди. Не дивно, що згодом Ленін закличе: «Ми повинні не менш як три тисячі робітників, залізничників, почасти селян з північної голодної Росії послати на Україну. Український уряд уже провів декрет про точну розверстку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз в розмірі 100 мільйонів пудів. Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля». І армія Антонова-Овсієнка за наказом московських більшовиків повалила в Україну.
16 січня 1919 року Директорія вимушена офіційно оголосити війну більшовицькій Росії. Як ніколи розпочалася братовбивча м’ясорубка. Якщо у квітні 1919 року в Україні відбулося 98 антирадянських виступів, то в червні-липні – вже 328. Та якби лишень більшовики прагнули оволодіти Україною, а то ж усі точили зуби на нашу землю! Як сказала Ліна Костенко: «Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть». Наприкінці 1918 pоку, окрім Польщі та більшовицької Росії, в українські справи втрутилися ще дві сили – Антанта та Біла Гвардія. Тобто Україна потрапила в тісні лещата. Та найганебніше те, що наступ більшовиків чи то біло-гвардійців підтримували й українці, навіть ті, які прагнули до самостійності…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

Далі буде

• Нравится
•