Гранувальник алмазів тепер кладе плитку
Михайло Маринич та Людмила Павлушенко шкодують, що завод не працює
У віддаленому Рокитному, що в Рівненській області, вулицю Марата Казея в народі називають алмазною. І не дивно. Адже виросла вона завдяки алмазному заводу, який збудували в селищі на початку вісімдесятих років минулого століття. Спочатку тут працювало до сотні людей, а згодом – двісті. «Ми не знали, що так печально закінчимо», – кажуть люди, які вже три роки без роботи. На діаманті – 57 граней
У вісімдесятих роках у Рокитному почали будувати філію Київського державного підприємства «Кристал» (тепер «Ізумруд»). Охочих освоїти тонкощі алмазної справи було чимало. Молоді хлопці поїхали на два роки навчатися до столиці.
– Перспективи відкривалися великі, – розповідає гранувальник алмазів Михайло Маринич. – Адже це і гарна робота, і достойна зарплата, і житло, яке надавали працівникам заводу безкоштовно. За роки існування підприємства виросло в Рокитному аж дві вулиці, де поселилися алмазники.
Михайло Максимович неохоче розповідає про тонкощі своєї роботи. Каже, підписував документ про нерозголошення таємниць.
– У трудовій книжці тільки записано, що я гранувальник алмазів. Навіть не вказано яких: чи гранувальник алмазних інструментів чи алмазів у діаманти? Насправді ми гранували алмази в діаманти. Робота тонка, потребує великої посидючості. Адже я, як собака на кістку, дивився в лупу, яка в десять разів збільшувала алмаз, як макову зернину (від 0,7 до 1,2 міліметра). Наносив на такий алмаз аж 57 граней.
– Праця важка, – додає Людмила Павлушенко, яка трудилася на заводі комірником. – Сьогодні в усіх алмазників болять ноги. Чому? Бо ми працювали в приміщеннях, де замість підлоги був цемент із зеленкуватою плиткою. Тільки при таких умовах можна достеменно визначити якість діамантів. Виробництво шкідливе ще й тим, що алмазники витримують велику напругу на очі, працюють з кислотою, ковтають пилюку при обробці алмазів. Тож стаж гранувальника – 12,5 роки. Хоча наші спеціалісти працювали набагато довше. Крім того, на заводі була велика відповідальність. Мені, як комірнику, потрібно було оформляти чимало документів, адже звітність була суворою. Розколеться камінець – складай акт.
Працівників перевіряли догола
– У нас був «голий режим», – посміхається Михайло Максимович.
– Як це?
– Ще тоді жартували: «Всі алмазники ходять голі, один директор у трусах». Тобто перевіряли працівників заводу догола, навіть були фонтанчики, з яких ми в рот набирали воду, сполоскували його і випльовували. Таким чином перевіряли, чи хтось не заховав алмаз.
– Взагалі алмаз – це звичайний камінець, як скло. А от коли нанесуть грані, він перетворюється у диво, – продовжує Людмила Григорівна. – Ми отримували їх у посилках по 20 тисяч штук в місяць. Тримаєш у долоні, а вони, оброблені в діаманти, сяють різними відтінками… Прикро, що так печально все закінчилося…
Три роки тому завод припинив працювати з алмазами. Правда, люди, як сказали мої співрозмовники, все ж на роботі числяться, переведені на чотириденний робочий тиждень, та й зарплата – мізер, підприємство перед працівниками має великі борги.
– Був один директор, потім другий, а призначили третього з Києва – і завод вгробили, – переконана пані Людмила.
Мабуть, на роботу вплинула й перебудова. Адже коли існував Радянський Союз, алмази в Україну поставляли з Росії: Якутії, Уралу. Коли Україна здобула Незалежність, поставки дорогоцінних каменів припинилися. Тож рокитнівські заводчани виконували замовлення ізраїльських підприємців, від яких отримували алмази.
– А потім ще гірше стало. Тепер завод і київський, і наш філіал хочуть продати. Люди не знають, що буде далі, – каже Людмила Григорівна. – Якби були замовлення, всі повернулися б у рідні стіни. А так…
Кваліфіковані спеціалісти змушені шукати собі підробіток деінде. Наприклад, Михайло Маринич тепер навчився класти плитку, облаштовує ванни та туалети жителям селища. Каже, що за кордон не поїде – не хоче залишати сім’ю. А от його колеги їздять до Росії, де працюють на алмазних заводах. Один знайшов роботу аж у Африці – в Намібії (там дуже багато алмазів). Отак і виживають.
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
