Віддав життя, щоб врятувати селян

«Ніхто не має більшої любові над ту, як хтось покладе душу свою за друзів своїх…» – написано у Євангелії від Іоана. Саме цей біблійний вислів викарбувано і на пам’ятнику воякам УПА, які 16 липня 1943 року вступили в бій з німецькими карателями і врятували жителів села Власюки Любомльського району від вивезення у Німеччину.
Кохану дівчину замордували німці
У лісі за Згоранами при дорозі, що веде до Шацька, видніється свіжий хрест, прикрашений стрічками та вінками. Його встановили недавно – 23 липня. Ініціювала захід Любомльська районна організація ВО «Свобода».
– Я не місцевий, – розповів депутат районної ради Богдан Зосимчук, – наша родина переїхала на Любомльщину із Житомирщини після Чорнобиля. Однак зацікавився минувшиною і таки переконався, якою насправді була історія, яку сьогодні все більше хочуть переписати, змінити. Скажімо, у Любомльському районі досить активно діяли загони УПА. Наприклад, із села Запілля вийшли керівник УПА нашого краю Федір Хавхун (Чумак), курінний Петро Хавхун (Байда), сотник – Микола Яценюк. І майже з кожного села хтось був у повстанській армії. Володимир Кушнір, чиє ім’я майже через 70 літ знову на вустах людей, – справжній герой. Бо не кожен здатен життя віддати за інших.
– А чому ж зав’язався бій?
– Є дві версії. Перша: він зібрав повстанців, щоб розправитися з каральною групою німців, яка їхала спалити село Власюки, а молодь вивезти до Німеччини. Друга: німці закатували його кохану дівчину, зв’язкову УПА Агафію Антонюк. Її два брати спочатку пішли служити німцям. Але згодом подалися до повстанців, захопивши із собою зброю.
– До речі, так робили багато хлопців. А де було набиратися досвіду і де взяти зброю? Тож і брали в німців, прикидаючись, що служать їм. Адже боролися за звільнення своїх земель звичайні молоді селяни, – додав Леонід Богдан, який погодився нам показати місце, де відбувся бій.
– А схопили німці Гапку, коли дівчина йшла жати жито. Здав хтось із шуцманів, які служили разом з її братами у фашистів. Її замордували, невідомо де й кості покояться. Тож кажуть, що ще і цей трагічний випадок вплинув на Володимира Кушніра і він надумав помститися. Однак ми дотримуємося першої версії, – стверджує Богдан Зосимчук. – Бо упівці попередили селян із Власюків, які повтікали від карателів у ліс. Село тоді спалили, але нікого в Німеччину не вивезли. А загинуло лише четверо немічних людей.
Правда, поліг і сам Володимир Кушнір. Переказують, що він зібрав 15-20 повстанців. В урочищі Гирилівка вони влаштували засідку. Коли німецька автоколона під’їхала – обстріляли її. Тепер сивочолі дідусі, яким їхні батьки розповідали про той страшний день – 16 липня 1943 року, переказують, що те місце було залите кров’ю так, ніби зцементувалося. Німці попросили підкріплення, і воно надійшло. Упівці відступили, а їх лишився прикривати Володимир Кушнір. Йому вистрелили в потилицю… Хлопець був просто всипаний кулеметними гільзами. Згодом дівчина, яка працювала в німців у Любомлі прибиральницею, розповіла односельчанам, що фашисти замовили 43 труни для своїх загиблих. Однак німці своїх втрат не афішували.

«Прийде час – і золотом напишуть їхні імена…»
Володимир Оксентюк, якому майже 80 літ, добре пам’ятає події сімдесятилітньої давності:
– Мені тоді 11 літ було. Пам’ятаю, як їхали машини карателів. Згодом дізнався багато деталей від односельчан. Адже після того, як застрелили Володю, німці пішли все ж помститися у село Власюки. Я навіть вірш про ті події склав:
«Щоб поминки добрі зробити,
пішли у сільце Власюки,
і перш, ніж його запалити,
забрали з села веприки,
і діда старого Терешка
у воза було запрягли,
заставили його возити
з села на шосе кабани.
Знайшли бабу Пріську –
спалили,
сховалась було в коноплі,
червінці її розтопились,
що в пазусі були в вузлі».
– І то щира правда. Баба згоріла з червінцями. Ще спалили двох старих немічних людей та розстріляли згодом і діда Терешка. Але решта жителів все ж врятувалася від вивезення, – стверджує Володимир Петрович. – А хоронили Водимира Кушніра на місцевому кладовищі. Казали, що хтось виголосив промову: «Ще прийде час, коли золотом напишуть їхні імена». Бачите, так і сталося. Тоді дуже горювали рідні Володимира Кушніра. А батьків тої дівчини згодом вивезли в Сибір. І родина Володимира Кушніра також покинула Згорани. Вони у 1950-х добровільно переселилися у Ростовську область і звідти вже ніколи сюди не приїжджали.
Андрій Грицюк, якому також далеко за сімдесят, жив на хуторі поряд із Кушнірами.
– Якось зібралися мої батьки і Володьчині. Прийшов і він. Пам’ятаю, був гарним, високим, плечистим, чорнявим – ну справжній козак. А силу мав велику. Бувало, як піде рибу взимку щемити, як вдарить по льоду – тріщини на п’ятдесят метрів розійдуться. Богатир! І загинув по-геройськи. Перед тим боєм він попередив, щоб люди ховалися, бо буде стрілянина. Спочатку він планував влаштувати засідку відразу за Згоранами. Однак зібралися наші батьки і сказали йому, що можуть постраждати три села: Згорани, Сильне і Заозерне (Переспа). Німці, мовляв, розлютяться, винищать усіх, – пригадує Андрій Данилович. – Володя погодився і сказав, що бій буде далі від села. Так і сталося. Я особисто бачив, що окрім нього в окопі був ще один вбитий. Хоча стверджують, що полягло чотири упівці. Володю поховали на кладовищі. Тоді з’їхалося 150 повстанців. І ніхто з німців не наважився прийти сюди чи напасти на похоронну процесію – боялися.
Де нині похований Володимир Кушнір ніхто достеменно не знає. Кажуть, що тоді на його могилі встановили великий дубовий хрест. Однак за радянських часів його зрізали, як багато інших на кладовищі. Очевидці тих подій вже давно відійшли у інше життя. А тих, хто малими босоніж бігав по місцевих урочищах, і знав про ті події лише з переказів, також лишилися одиниці. Хоча активісти-свободівці все ж хочуть віднайти і могилу героя. Поки що вшанували його пам’ять встановленим на місці бою хрестом. Під час його освячення сюди з’їхалися патріоти не тільки з Любомльщини, але й зі всієї Волині. Щоб вклонитися тим, хто своє життя віддав за ближнього свого. Не кожен на таке сьогодні здатен…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•