За любов до України заплатила роками каторги на Колимі
Ніна ПЕТРУК, 1943 рік
У нашій криївці побували відомі постаті»
Родина Петруків із Рудки-Козинської Рожищенського району була освіченою: батько Ніни служив писарчуком при штабі армії Симона Петлюри, мама Уляна теж знала грамоту, брат Іван і сестра Соня закінчили церковно-приходську школу. А сама Ніна – ще й гімназію у Польщі. Тож, згадує, вони ще змалечку у «Просвіту» бігали, вірші Лесі Українки там розказували, вистави ставили, а вдома настільною книгою був «Кобзар» Шевченка. Національна свідомість Петруків гартувалася, по суті, не виходячи з хати. Це під їхньою клунею знаходилася відома криївка, в якій побували чи не всі знамениті постаті українських повстанців.
– У нас ще за Польщі схрон був, – розказує Ніна Андріївна. – Скільки себе пам’ятаю, завжди гості до хати заходили. Брат Іван був членом ОУН, пізніше і я підтягнулася. А вже у 1939-му ми наш схрон суттєво збільшили, став він вже як оці мої кімнати (обводить рукою свою скромну двокімнатну квартирку – авт.). Вхід до криївки був через дупло старої величезної липи (чотири людини могли її обхопити). Якось перед Пасхою у 1942 році брат, господарчий у підпіллі, попередив нас про з’їзд поважних людей. І хоч я була вхожа на сходки хлопців і вони мені довіряли – цього разу все готувалося у суворій конспірації. Спочатку з’їхалися хлопці, яких я вже вважала за своїх, бо знала добре: Микола Ковтонюк (псевдо Олег), Сергій Качинський (Остап), Дмитро Клячківський (Клим Савур), потім підтягнулися і невідомі. Засідали вони у криївці аж три дні. Як роз’їхалися, лише згодом ми дізналися, що, можливо, серед «поважних» був сам Роман Шухевич і на сходках приймалося рішення про створення Колківської повстанської республіки.
Згадує Ніна Андріївна, що частим гостем у них був Клим Савур. Вподобав він дівчину, вже навіть з матір’ю щось переговорили, бо ж Уляна називала Клима зятьком, а він її тещею. А от молодій і брикливій тоді ще зв’язковій (згодом вона пройшла медсестринський вишкіл і стала розвідницею – авт.) чоловік був не до вподоби. Старий він її видавався, тож різко відхилила залицяння і його розмови про «от закінчиться війна і ми одружимося». Хіба ж могла вона тоді подумати, що через багато років у Сибіру вийде заміж за однолітка Клима…
Ніну замолоду характеризували як відчайдушну і безстрашну. Вертка, швидка, розумна. Недарма у підпіллі мала псевдо «Грізна Олена», хоч з вигляду була, як курча, мала та дрібна. Якось дивом їй до рук потрапив зошит зі списком 50 сімей «куркулів і ненадійних» їхнього села. А Петруки у ньому – перші. Швидко переписала прізвища і на світанку обійшла та попередила усіх. Якби війна не внесла свої корективи, невідомо, чим би усе це закінчилося для неї.
Втекла з концтабору
– У 1943 році я вже була зв’язковою у курені одного із керівників Колківської республіки Степана Коваля (Рубащенка). Якось уночі супроводжувала дві підводи наших хлопців і дівчат, які їхали на вишкіл, і на залізничному переїзді «Переспа-Рожище» попалася до рук німців. Опинилася у концтаборі Майданек. Вистачило мені тоді розуму записатися полячкою Яніною Цінкевич. А що вільно балакала польською, то навіть охоронці із місцевих поляків приймали мене за свою. Через місяць я вже зрозуміла, що якщо не втечу – опинюся у газовій камері. І так мені тоді все вдало складалося, ніби Бог допомагав. Подружилася я у таборі з однією київською дамою, яка навіть тут «гуляла» із німцем. Коли він чергував, вона до нього вибігала. Одного вечора віддала вона мені своє пальто і дорогий платиновий годинник із проханням вшити його так, щоб не знайшли. І як побігла на зустріч, то тільки зранку я взнала, що її застрелили – казали випадково, бо не той німець чергував. А потім події закрутилися швидко: я переговорила з одним із польських поліцаїв, він пожалів «свою землячку і її 16 друзів» і на польське Різдво ми втекли.
Втікачі йшли додому від самого Любліна пішки. Зима, холодно, голодно. По дорозі їм стрілися два поліцаї, у яких Ніна виміняла той платиновий годинник аж на три буханці хліба. Порівнює тепер Ніна Андріївна, що ніде більше не зустрічала таких гостинних людей, як на Волині. Бо у тих, хто жив за Бугом, і води сирої не могла допроситися, не те, щоб скоринку хліба.
Дійшовши нарешті додому, дізналася, що її вже давно поховали і навіть 40 днів у церкві відспівали. Але не довго мати раділа поверненню живої дочки – у 1944, після визволення Волині радянськими військами, Ніну заарештовують вдруге, вже НКВС.
– З Рудки гнали мене пішки до Рожища, потім у Луцьк, а звідти – у Київ. – Три місяці сиділа в одиночці в СІЗО на Лук’янівці. Страшно навіть згадати, як мене тоді били й катували. Вдягали таку сорочку гумову, яку ми називали «ласточкою», зв’язували руки із ногами, підвішували догори головою і били по п’ятах. Єдине рятувало – я була така худа, що «ласточка» не душила мене як інших. Хоча це там мені нирку відбили… – згадує моя оповідачка.
«Грізній Олені» дали 15 років каторги в суворо-режимному таборі «Вакханка» на Колимі. 13 років провела там на межі життя і смерті: і камінь довбала, і на лісоповалі працювала. Як вижила – сама дивується. Якось їй наснився сон про смерть Сталіна та розпуск таборів – піднесена прокинулася і відразу розповіла. Донесли. І знову тортури, побої і знущання. Після того і злягла.
– У санчастині я зустріла каторжанку Єлєну Львовну Владімірову, відому потім російську журналістку і письменницю. – От не знаю як, але вона спілкувалася із Олександром Солженіциним. Коли нас, хворих, переправляли на сопку, Львовна обв’язувала мене якимись рукописами, у санчастині їх забирав інший чоловік. Довелося мені бачитися й із Солженіциним. Тож хочу вам сказати – скоріше за все «Архіпелаг Гулаг» був написаний саме цією Владіміровою… – таємниче говорить Ніна Андріївна.
«Вітю Ющенка по дупі била»
Скільки років минуло з тих часів, а Ніна Андріївна пам’ятає усі подробиці. Вона ніколи не вважала святом День Перемоги – бо у далекому 1945 році на його честь розстріляли на Колимі аж 150 дівчат. Всю її сім’ю розкидали по таборах Сибіру: маму замучили у Норильську, сестричка Соня 20 років каторги відбула. Брата Івана енкаведисти живцем у колодязь вкинули разом з іншими повстанцями. Всі її знайомі хлопці-повстанці загинули, не стало у 1945-му і Клима Савура.
Навіть відбувши покарання і зустрівшись у Красноярську зі своїм чоловіком Євгеном Омельчуком, ще довгі десятиліття не могли вони повернутися на рідну землю. На чужині і двоє синів народилося. Вони і зараз там. Старший – головний лікар Єнісейської лікарні, молодший – професор в університеті. Сини свідомо повернулися туди працювати – на рідній землі із такими неблагонадійними батьками такого майбутнього б не мали.
– І діти, і онуки – всі пішли по стопах батька і діда Євгена. Він був лікарем, хірургом від Бога, навчався колись у Празі в Карловім університеті. Вже 20 років, як помер, так і не заставши самостійної України, – показує на портрет чоловіка Ніна Андріївна. – Зустрілися у Сибірі, бо він із волинських чехів, служив у дивізії СС і теж загримів на 20 років до Колими. Пережив жахливі часи. Нам із дітьми лише у 1970-х роках дозволили повернутися додому. Де ми тільки не ютилися. Пам’ятаю, закинула нас доля у Ромни, вісім років там жили. Я почала вчителювати, поїхала у Суми на конференцію і там подружилася із Варварою Ющенко із Хоружівки, матір’ю нашого колишнього президента. Перезнайомилися усі, в гості один до одного сім’ями їздили, допомагали город обробляти. Якось зранечку вирішили піти буряки посапати, щоб Варварі потім легше було. Ми з Євгеном, наших двоє синів і Петро із Вітьком – так його тоді називали. Стали всі дружно, коли це дивлюся, а Вітя буряки не сапає, а просто косить як косою, направо-наліво. «То ти такий капосний?» – вирішила зробити йому прочуханку – і по дупі, по дупі! Тож не геть малий був, до школи вже ходив! Оце коли він із передвиборчою кампанією приїжджав у Луцьк, я ходила до нього. Згадав! Я віддала йому фотографію, де вони малими стоять. Пообіцяв зробити копію, а оригінал назад повернути, але і досі чекаю…
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
