Кому потрібні такі підручники з історії?
Історія, яка не вчить, як не повторювати минулих помилок, нічого не варта. Тоді й не варто чекати позитиву від майбутнього. Ні імперіалістична, ні радянська Росія не дозволяли українцям писати справжню історію. «Єдиноправильною» була трактовка, яка йшла з Москви. І зараз на двадцятому році незалежності нам знову хочуть переписати підручники історії, аби «підігнати» її під ідеологію «руского міра». Скажіть, яких громадян-державотворців ми виховаємо, не розказавши учням і студентам правду про наше минуле? Будемо будувати Україну чи відновлювати Малоросію?
Мені хотілося б висловити свої міркування з приводу обговорення концепції історичної освіти в Україні, автором якої є доктор історичних наук Наталія Яковенко. Її в цьому активно підтримує нинішній міністр освіти та науки Дмитро Табачник (теж історик за фахом), відомий своїми українофобськими публікаціями, розтиражованими ним у великій кількості.
Що пропонує пані Яковенко у своїй концепції для посібника для вчителів (або посібника для учнів, що майже те саме)? По-перше, поставити в основу підручника «антропологічну концепцію», в якій на перше місце виходить людина, і від людини ведеться відлік усього того, що відбувається». По-друге, подати правдиво зміст навчального матеріалу в окремих розповідях про дійових осіб у такому собі «неконфліктному просторі пам’яті», як це прозвучало у виступі у Будинку вчених, де вона робила доповідь.
З цього приводу можна було б заперечити історику Яковенко: неконфліктний простір пам’яті може бути тільки в людській уяві, в житті народів його не існує, бо історія є завжди конфліктогенна, про це вона сама добре знає. Отже, показати «правдиво» історію без конфліктів, це вже прямий шлях до неправди.
Однак ще більше тривожить намагання пані Яковенко будь-якою ціною протягнути ліберальну концепцію про демократичні цінності, застосовуючи нібито толерантний підхід в оцінці історичних подій, наголошуючи на першочерговості прав людини або окремих груп людей, а не українського народу в цілому. При цьому усувається з поля зору право цілого народу на самостійну державу, на національну ідентичність, на суверенність буття. Якщо акцентувати увагу на загальнолюдські права, то слід було б починати з права народу на свою державу. А цього в концепції немає. Відтак виникає запитання: хто ж тоді буде реалізовувати ці права людини, про які так дбає пані Яковенко, якщо поняття держави в неї є ніби віртуальне, вторинне? Може, все-таки слід спершу збудувати свій дім, свою державу, а тоді розмовляти про гарантії прав її мешканців чи громадян? А то виходить так, ніби ми біжимо попереду воза. Чи далеко добіжимо?
Ідея державотворчого процесу мала б бути у підручнику центральною, основною, оскільки ми не пройшли того тривалого процесу державобудівництва, як це зробили інші європейські народи. Нам цього, до речі, не дали наші сусіди. А для успішного завершення цього процесу підростає наше молоде покоління, яке покликане це здійснити. Йому ми повинні передати це завдання як естафету.
З цього слід зробити певний висновок: не сприятиме, а, навпаки, гальмуватиме державотворчий процес ідея «антропоцентричності», якою хочуть замінити концепцію державотворення та само- ідентифікації нації. Можна було б врешті- решт погодитися на деякі уточнення чи доповнення тексту існуючих підручників окремими розділами про права людини (чи окремих груп населення), але корінним чином міняти концепції не слід. Це створить в майбутньому додаткові загрози для існування українців як окремої самодостатньої спільноти, оскільки ідея рухає людиною, а людина творить ідею.
Олексій ВОЛИНЕЦЬ,
м. Київ
| Comments: |
