З «такими» ще можна жити
Трапився цей випадок на Рівненщині в одній із відомчих лікарень. Дана установа обслуговує людей у погонах, тож пацієнти тут переважно чоловіки. Але оскільки все частіше за честь мундира не проти постояти і слабка половина людства, то трапляються й жінки. Тут вони на рівні з усіма проходять обстеження. Молоденька лейтенант Оксана, віддавши службі заледве півтора року, завагітніла. Перед виходом у декретну відпустку її направили у відомчу лікарню здати усі необхідні аналізи й пройти лікарів для отримання якоїсь довідки. Животик уже був помітний, і біля кабінетів Оксана практично не затримувалась – колеги-чоловіки люб’язно пропускали її без черги. Залишилося зайти лише до одного спеціаліста – уролога Івана Петровича. Він же виконував і обов’язки андролога. Петрович вважався (уже пішов на пенсію) хорошим спеціалістом, й, попри різку і навіть інколи безцеремонну вдачу, бажаючих потрапити до нього завжди вистачало. Ось і цього разу на лавці перед кабінетом сиділо двоє офіцерів. Вагітність «конкурентки» їх не зачепила, обоє зробили вигляд, що не помічають положення Оксани.
– Дозвольте, будь-ласка, пройти без черги. Мені всього на кілька хвилин, – сама набралася сміливості Оксана.
– Ні, я вже й так довго чекаю, – відрізав перший.
– А мені на чергування заступати, і так запі-знююсь, – пробурмотів другий.
Тут з кабінету уролога-андролога вийшов пацієнт і пролунало голосне (Петрович мав один недолік – трохи недочував, тому говорив завжди голосно) і строге лікарське «Наступний!».
Перший із чоловіків зайшов. У кабінеті почалася розмова, слова лікаря долітали у коридор. Пацієнт про щось розповідав йому, медик, трохи послухавши, наказав: «Роздягайтесь! Зараз побачимо, що з ними можна зробити». Запала тиша, яку знову розрізав бас Петровича: «Ну, не все так погано. Я бачив і гірше. З такими яйцями ще можна жити».
За хвилину пацієнт з червоним як помідор обличчям кулею вилетів з кабінету й, насунувши кашкета на лоба, промчав через коридор, де до різних спеціалістів очікувало ще чимало людей. Навіть найстриманіші витирали сльози від сміху. Першим перестав реготати чоловік, який лишився у черзі перед Оксаною. Він повернувся до вагітної й пробелькотів: «Проходьте вперед – я не спішу», забувши про те, що «запізнюється на чергування».
Олександр МІРЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
