«Фашисти робили з полонених дітей справжніх арійців»

Микола КОЗАЙКО (зліва) з товаришем

Вирішив розповісти дещо про себе, про те, що сталося зі мною під час війни. Скажу так, я все життя у пошуках свого дитинства. За Союзу я взнав дуже мало, адже це була заборонена тема під страхом смерті. І от зараз я почав шукати себе в Німеччині. Річ у тім, що в грудні 2009 року я в Інтернеті дізнався, що з 1935 року в Німеччині діяла Гіммлерівська програма «Лебенсборн» по створенню нової арійської раси. На завойованих територіях німці збирали світлооких дітей і відвозили їх «онімеччувати». Так от – я теж попав під цю програму.
Перші мої спогади дуже уривчасті. Пам’ятаю, що у мами було довге чорне волосся, тато, певно, був військовий, бо носив чоботи, я мав братика чи сестричку у сповиточку. Потім опинився один у колоні знесилених людей, яких німці все гнали і гнали кудись. Далі пригадую якийсь барак, в якому лежали гори роздягнутих трупів, а я повзаю по них і кричу. Потім провал…
Потрапив я до Німеччини навесні 1942 року. Що зі мною було протягом цього часу – не пам’ятаю, але вже влітку 1943-го я опинився в спеціальному дитячому будинку-інтернаті в місті Дрезден. Там я з іншими дітьми пробув до початку 1944 року. В цьому інтернаті ми були на повному забезпеченні: спали, їли, вчились німецькій мові – читати, писати. З нами весь час працювали вихователі, вчителі, деякі були у військовій формі. Умови проживання на високому рівні, таких умов не було в жодному будинку в Союзі, в яких я побував з 1945 по 1952 роки. За цей час ми вивчили німецьку мову, свою (а яку свою – я не пам’ятаю) майже забули, тому що нам суворо заборонялося розмовляти нею. На початку 1944 року нас, шестеро дітей, відвезли в якесь місто (назви не пам’ятаю) і там роздали у сім’ї. Я опинився у родині, яка складалася з бабці, чоловіка з жінкою, їхньої доньки років 14-16. Як потім я дізнався, у них ще було три сини, які загинули на фронті. Мене прийняли як рідного, ставилися дуже добре. Я мав свою кімнату і місце за столом у залі. Мене часто брала з собою в місто хазяйка-мама (її чоловік був без ноги, яку втратив на війні 1914-1918 років). Ми ходили по магазинах, у їхню церкву, були в парку на атракціонах тощо. Десь у серпні мене від них раптово забрали, і я опинився в іншому інтернаті – у якомусь місті в передгір’ї Шварцвальд (це на південно-заході Німеччини). Тут нас вчили уже як першокласників. При вході вчителя у клас, ми вскакували і вітали його піднятою правою рукою і вигуком «Хайль». На той час я був уже справжнім німцем. Що ж, вони вміли виховувати дисциплінованих дітей…

Пройшли пів-країни у пошуках «батьків»

І от (я так собі тепер думаю, що це був квітень), наш інтернат покинули працівники. На кухні працювала одна молода жінка, яка одного ранку, на світанні, зібрала нас, шестеро дітей, і повела на схід. Вона набрала продуктів, поклала їх на ручний візок, зверху посадила мене (я був, напевно, найкапризніший, або сердився, що мене дуже рано збудили), і ми пішли. Через декілька днів жінка десь пропала, і ми опинилися самі. Серед нас був хлопець років 14, який взявся показувати дорогу. Уявляєте, він, майже через пів-Німеччини таки втрапив у те місто, звідки нас забрали в серпні 1944 року!
Мені було байдуже, куди ми йдемо. Я дещо пам’ятаю з нашого походу, але описувати не буду, бо багато прийдеться писати. Потім я захворів, не міг далі йти і під вечір одного дня залишився один. Уже в темноті на мене випадково набрела якась німкеня і відвезла в лікарню. Треба сказати, що я лежав у полі, навколо не було ні житла, ні світла. Коли мої супутники прийшли до своїх колишніх сімей, то розказали і моїй, де я залишився. З лікарні мене забирала бабуся. Всі діти повернулися у ті сім’ї, де жили раніше. А влітку 1945 року місто було окуповане американськими військами. Нас ніхто не чіпав. Мене готували до школи, в другий клас. До цього сім’я мене виходила, в господарстві була коза, молоком якої мене і відпоїли. Все йшло до того, щоб я залишився там назавжди. Але ще влітку американці кудись поділись, прийшли руські і нас забрали десь у вересні чи жовтні. В Союз нас привезли 13 листопада 1945 року. Спочатку ми опинилися у Луцькому дитприйомнику, потім у дитячому будинку в Ківерцях. І так до 1952 року мене перевозили з одного дитячого будинку в інший. Потім я вступив у нововолинське училище, потрапив на будівництво шахти № 7 – і відтоді почалося моє доросле життя.
На початку цього року я написав у німецький Червоний Хрест і вони взялись допомогти мені у пошуках моїх слідів у Німеччині. На жаль, зробити це буде дуже важко, тому що я не пам’ятаю ні назви міст, де я був (крім Дрездена), ні прізвищ. Коли я був у Дрездені, то там мені, як і іншим дітям, дали нове прізвище і біографію, але я все забув. У Луцьку мене вже назвали Миколою Івановичем, а прізвище Козайко мені дісталося ще у потязі по дорозі в Союз в честь померлого українського хлопчика. Коли він помер і його знімали з потяга, хтось сказав: «Цей Козайко помер, то нехай живе інший», – і показали на мене. Зі мною з Німеччини прибули ще четверо хлопчиків, з якими я був з 1943 року. Я пам’ятаю їхні німецькі прізвища до цього часу, а своє – забув. Потім і їм змінили паспортні дані на російський манер, нам довелося вивчати російську мову. Розлучився я з ними у 1948 році у Володимирському дитбудинку.
Як бачите, я побув німцем два роки. Але досі мене мучить думка: як я опинився малим у таборі, звідки мене привезли, хто мої батьки? Не можу зрозуміти, як з-за колючого дроту, з наглухо закритого приміщення, в якому повзав по оголених нерухомих тілах – зміг вибратися? Як і хто мене врятував? Сподіваюсь, німецький Червоний Хрест мені допоможе, вони обіцяють.
Микола КОЗАЙКО,
м. Астана, Казахстан

• Нравится
•