Ще як були ми козаками…
Іван ВИГОВСЬКИЙ
«Під високу руку царя…»
За словами канадського історика Ореста Субтельного, повстання 1648 року стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Розпочав його 50-річний сотник Чигиринського козацького полку Богдан-Зіновій Хмельницький після того, як польський шляхтич Чаплинський напав на хутір Суботів, пограбував його, забив канчуками молодшого сина і викрав жінку, з якою щойно овдовілий сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький підняв проти поляків повстання. З невеликим загоном козаків він виїхав на Запоріжжя. За короткий час сотник здобув підтримку запорожців, вигнав із Січі польську залогу і його обрали гетьманом.
Повстання переросло у визвольну війну, яка тривала майже шість років. Становище України було надзвичайно важке: татарські напади, тотальна мобілізація, пошесті, неврожай. Все це практично зруйнувало господарство і населення тим, що все більше переселялося на схід, на Слобожанщину.
Богдан Хмельницький кілька разів звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі проти Речі Посполитої. Але всі звернення до царя були марними. Він відповідав загальними фразами, висилаючи хліб і сіль. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московський цар вичікував, коли козаки й поляки виснажать одне одного. Українці стали погрожувати, що підпишуть союз з Туреччиною. Тоді у Москві Земський Собор вирішив прийняти Україну «під високу руку царя задля православної віри». Союз з Україною був потрібний для Москви зі стратегічного погляду: відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував її панування на сході.
Ніякого документального оформлення між Військом Запорізьким, так тоді називали Україну, та Московським царством у Переяславі не було. Суть Переяславської ради така: встановлено тимчасовий військовий союз, дана царська гарантія, що буде збережено всі права та вольності для України. Вже в березні у Москві українське посольство у складі військового судді Самійла Зарудного та полковника Павла Тетері – Хмельницький їхати відмовився – підписало українсько-російський договір. Ним гарантувалося збереження існуючої системи влади, гетьман мав право тримати 60-тисячне козацьке військо і проводити самостійну дипломатичну діяльність.
Слід розрізняти Переяславський договір та міфи, які згодом наросли довкола нього. Переяслав був одним з епізодів у дипломатичній грі гетьмана. «Возз’єднання» України з Росією у 1654 році не відбулося, оскільки гетьман навіть зі згоди царя провадив власну зовнішню політику. Так було до самої смерті Богдана Хмельницького. Саме вона і потягла за собою той процес поглинання України, який пізніше назвали возз’єднанням. Проклинаючи гетьмана, Тарас Шевченко реагував на переяславський міф, а не на історичну дійсність.
Після смерті Богдана Хмельницького в Україні настав період Руїни або, за висловом Михайла Драгоманова, «Пропащий час». Це три десятиліття розбрату, іноземної інтервенції, остаточного спустошення сплюндрованого краю.
Проект «Нової Європи» 1658 року
Гетьманство Івана Виговського (1657-1659 роки) увійшло в історію як спроба створити «незалежне українське князівство». Проте Україна була надто слабкою для такого кроку. Виговський почав зміцнювати зв’язки з Польщею, уклав союз зі Швецією та Кримським ханством. Незважаючи на успішну зовнішню по-літику, в Україні загострилася боротьба серед козацької верхівки. В опозицію перейшли запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря. Але й на нових виборах Виговського обрали гетьманом одноголосно. Тоді московські посланці, які вели подвійну гру, підбурили запорожців до повстання. Гетьман силою придушив бунт, закликавши на поміч татарську орду. Два тижні він штурмував Полтаву, яка була спалена. За свідченнями сучасників, на цій братовбивчій війні загинуло понад 50 тисяч українців. Руїна збирала свої страшні жертви.
Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Іван Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею. Царська армія стояла на кордоні, а опозиція знову почала збирати сили. У вересні 1658 року гетьман підписав договір, який увійшов в історію як Гадяцький трактат.
– Його можна назвати українським проектом «Нової Європи», – вважає відомий дослідник Козаччини, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Горобець. – У 1658 році розпочався інтенсивний українсько-польський діалог. «Козаки хочуть собі бути Голландією чи Швейцарією…» – так визначив запропоновані умови угоди впливовий польський політик Лещинський. Король Ян Казимир потребував миру не менше, ніж український гетьман. Його посли погодилися визнати існування нового державного утворення – Великого князівства Руського, яке на правах автономії мало приєднатися до польсько-литовської федерації. Ця угода була покликана не лише забезпечити мир між Україною та Польщею, а й розпочати процес умиротворення Центрально-Східної Європи. Новостворене князівство отримувало широку автономію: гетьман відповідав лише перед королем, мав власне військо, суди, скарбницю, монетний двір. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що московський цар так легко не відмовиться від завойованих територій. Довідавшись про Гадяцьку угоду, Москва згорнула бойові дії на шведському фронті й перекинула війська в Україну. Натомість Варшава не пристала на пропозиції Виговського і продовжувала воювати зі шведами. За таких умов реальну підтримку у стримуванні московської агресії Україна дістала лише від кримського хана. Наприкінці червня 1659 року у битві під Конотопом 100-тисячна московська армія була розгромлена і зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Але навіть такий тріумф не зміг порятувати гетьмана. Польська шляхта так і не змогла побороти в собі імперської зверхності. Сейм не погодився з тим, аби Україна стала рівноправним суб’єктом федерації. Ознайомившись із привезеними гінцем короля змінами до угоди, Виговський констатував: «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз…» Не відбулася держава трьох рівноправних народів. Україна вийшла з поля дії Заходу і потрапила під вплив Сходу. Як бачимо, сьогоднішні дискусії політиків стосовно цивілізаційних орієнтирів України не є чимось новим в історії. Ми маємо в цьому відношенні багатий досвід, і, хоч у нього переважно гіркий присмак, було б нерозумно ним нехтувати. Той досвід може бути застереженням від непродуманих кроків та нагадуванням нинішнім керівникам про політичну відповідальність за свої рішення.
Росія і Польща поділили Україну
Тяжкого удару Україні завдало підписання у січні 1667 року в селі Андрусів поблизу Смоленська перемир’я між Московською державою та Польщею.
Як пише історик Олена Апанович: «За змовою двох воюючих країн відбувся юридичний поділ України». Ця угода мала катастрофічні наслідки для нашої держави і повністю перекреслювала українсько-російський договір 1654 року. Це було підступною зрадою Москви, адже представників навіть не допустили до участі в переговорах. Історія нам в черговий раз показала: будь-які, навіть тимчасові військово-політичні союзи з Росією вкрай небезпечні для України і можуть привести до втрати суверенітету, як це сталося у XVII столітті.
За Андрусівським договором Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережна – знову переходила під владу Речі Посполитої. Запорізька Січ потрапила у спільне володіння обох держав. Це створило грунт для постійних усобиць між лівобережними та правобережними гетьманами. В цих постійних конфліктах відбувалося самознищення козацтва як національної військово-політичної сили. Звичайно, не можна ставити на одну дошку, скажімо, Петра Дорошенка й Івана Брюховецького. Дорошенко був, за характеристикою Яворницького, «людиною видатних здібностей і палким патріотом», який щиро вболівав за Україну, тоді як дрібний інтриган Брюховецький завжди переслідував лише корисливі цілі й готовий був заради їх досягнення запродати Україну кому завгодно.
У 1686 році Запоріжжя за умовами «Вічного миру» між Росією та Польщею перейшло під контроль Московської держави. Хоч офіційно воно підпорядковувалося гетьману, кошові часто спілкувалися з царськими сановниками напряму. Це підривало авторитет гетьманської влади. На Січі знаходилися загони російських військ.
Союз Мазепи зі шведським королем
Після доби Руїни центром політичного, економічного життя стала Лівобережна Україна, яку називали Гетьманщиною. До неї входило 10 полків з резиденцією у Батурині. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Вирішальний етап у стосунках між Україною та Росією настав за гетьманування Івана Мазепи – одного з найвидатніших по-літичних діячів. Хитрий і досвідчений гетьман швидко завоював довіру молодого російського царя Петра І. В політиці він був прихильником сильної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Козаки брали участь у кримських походах та у війні за Азов. У 1700 році цар розпочав виснажливу Північну війну зі Швецією. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси Росії. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів – поляків, татар і турків, українці змушені були битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії. Коли цар поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська і використовували його як гарматне м’ясо. Старшина виказувала невдоволення Мазепі, погрожуючи позбавити його гетьманства. Затяжна війна викликала ремствування серед українських селян і міщан, які скаржилися гетьману на свавілля російських військ.
За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну захистити Україну. Став шукати нового покровителя. Ще у 1705 році розпочав таємне листування зі шведським королем Карлом ХІІ та його союзником польським королем Станіславом Лещинським. У жовтні 1708 року, коли шведи, розпочавши похід на Москву, повернули на Україну, Мазепа перейшов на їхній бік. За ним пішло три тисячі козаків і старшини. Через кілька днів після переходу гетьмана князь Меншиков знищив Батурин і вирізав усіх жителів.
Внаслідок того, що запорожці підтримали Івана Мазепу у травні 1709 року, Петро І наказав зруйнувати Січ. Після її ліквідації козаки перейшли у турецькі володіння в урочище Олешки на лівому березі Дніпра і збудували нову Січ. Татари спершу не обмежували автономію запорожців. Але козаки були позбавлені права зводити укріплення і мати артилерію, змушені були брати участь у військових походах татар. Тому січовики неодноразово зверталися до царя з проханням дозволити їм повернутися на батьківщину, але відповіді не було. Про козаків згадали перед черговою російсько-турецькою війною, коли виникла потреба у військовій силі. Дозвіл було дано, і в березні 1734 року запорожці заснували нову Січ на річці Підпільній (нинішня Дніпропетровська область). Територія поділялася на п’ять, а потім на вісім паланок. Січ підпорядковувалася київському генерал-губернатору. Щоб забезпечити контроль над козаками, поблизу збудували укріплення, де стояв російський гарнізон.
Кость ГАРБАРЧУК
Далі буде
| Comments: |
