У 15 літ мати насильно видала заміж
Підпис відсутній
Те, що довелося пережити 37-річній жительці Старовижівського району, вистачить жінці на шістдесят літ. Заміжжя у 15, переїзд з рідного краю на Полісся, п’яні бійки і першого, і другого чоловіків, смерть маленького сина, виживання з трьома дітьми на руках у скрутні дев’яності, коли помочі чекати нізвідки…З другим чоловіком «звели» буряки– Сама я з Київщини, – розповідає жінка. – Пам’ятаю, приходжу зі школи, бо якраз здавала екзамени після де-в’ятого класу, а за столом сидить моя мати і мати хлопця, який до мене ходив, – вино випивають. Каже моя: «18 червня – запивки». Це у нас так заручини називають. Я – в плач. Вони собі й далі домовляються і навіть дозволу в мене не питають. А я заміж у 15 літ зовсім не хотіла, бо думала вчитися, та й хлопець був старший на сім років. Та поплакала, подумала: «Якщо мати з вітчимом мене не люблять, то, може, чоловік любити буде». Так вийшла заміж, радгосп нам хату дав. Правда, спочатку чоловік поганого слова на мене не сказав, все допомагав, було, що й десять кілометрів за мною пішки йшов. Перша вагітність закінчилась передчасно – мали бути двійнята. В сімнадцять років я народила дочку. От заради неї (бо лікарі виявили шум серця і порадили змінити клімат) ми й переїхали на Старовижівщину. Тут чоловік став пити, виносити все з хати. То був 91-й рік. На моїх плечах – троє діток, найстаршій було шість рочків, найменшому – вісім місяців. Працювала сторожем, дякую тодішній завфермі, що вона мене покривала, поки я займалася «купи-продай». У Брест везла цигарки, назад – хліб, пиво, масло, сметану. І з тими торбами всі навколишні села об’їздила, бувало, півночі у мороз, у хуртовину на станцію з напарницею йшли. З Бреста приїду, треба їсти зварити, випрати, тащу сіно, полю гектар буряків, дою корови, потім біжу пасу їх за чоловіка, бо пиячив і його хотіли вигнати з роботи… – не стримує сліз. – Стараюсь той кошмар не згадувати. Дякувати Богу, вижила. Вирішила з чоловіком розвестися – він за сто грам з хати навіть сіль виносив, не кажу вже про ковбасу чи тушонки. Про все це зі сльозами розказала судді, і вона ввійшла в моє положення. А ще коли почула, як чоловік сказав: «Вона по Брестах їздить, то хай за суд 114 гривень платить», розвела нас скоро. По першому чоловікові в мене лишилася розписка, що до хати діла не буде мати. Сказав: «Дай мені сто гривень – і я поїду». Слова свого дотримав: з того часу про нього ні слуху, ні духу. Діти хочуть дізнатися, де він, може, в матері на Київщині, навіть на «Жди меня» писали, але досі нічого невідомо.
***
– Потім поїхала я на сезон, звідки привезла другого чоловіка (він сам з Львівщини), – розповідає далі жінка. – Народила з ним дитину. Мені було добре, бо помагав, разом буряки сапали. А для людей – погано. Бо як напивався, в нього очі кров’ю наливалися, і не раз мої сусіди питали: «Як тобі не страшно?!» Всяко було: сварилися, билися, мирилися. Цей теж почав пити, навіть цукор виносив з хати. А потім у нас сталася біда: найменший хлопчик отруївся марганцем. У смерті синочка чоловік звинувачував мене, хоча особливо його не любив, не раз піднімав руку і на нього, і на старших моїх дітей. Коли бачила, заступалась. Приходив додому серед ночі, погрожував ножем, побив посуд у барі, де я працювала поваром… Не раз писала заяви у міліцію, виганяла до матері на Львівщину. Але він знову вертався і пив. У цьому кошмарі я прожила вісім років. І нарешті ми роз’їхалися.
А третій приїхав до полісянки з… моря
Слухаючи життєву сповідь молодої жінки, важко навіть уявити, скільки їй довелося сьорбнути горя. І хоча пережила чимало біди, виглядає гарно, моложаво, доглянуто. А тим паче на бабцю, яка чекає вже другого онука, зовсім не «тягне»! «Це вона так розцвіла за третім чоловіком», – відразу інтригують односельчани, які були свідками нашої розмови.
– П’ять років тому, коли я працювала у райцентрі в барі, познайомилася з… моряком, – посміхаючись, розпо-відає жінка. – Це було якраз на Трійцю (що цікаво, на це ж свято мене сватав і перший чоловік). Можна сказати, нас звів випадок – він якраз у той час зайшов по цигарки. А могли ж ніколи і не зустрітися! Бо він моряк, з Прибалтики, приїхав до батьків. Ми побачилися, познайомилися – і ніби іскра пролетіла, любов з першого погляду. Розказав, що з дружиною, з якою прожив 26 років, не так давно розійшовся. Має двох дорослих дітей, допомагає їм – в їхні сімейні справи я не втручаюсь. Відразу його мати була проти наших стосунків, не вірила, бо ж я молодша на вісімнадцять років. Але він заступався: «Ви не знаєте, яка вона». І ось тепер я любляча невістка. Нещодавно ми відсвяткували перший рік, як офі-ційно оформили шлюб. Мої діти добре поставилися до чоловіка. Дочка відразу стала називати його татом і на своє весілля взяла його за батька. Купив їй хату, а мені машину і господарку, щоб я не скучала, поки він в рейсі… Тепер я справді живу. Ви знаєте, за всі свої страждання маю хорошого чоловіка, який мене шкодує і шанує…
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область