Свою дочку назвав іменем коханої
Під час служби в армії, коли потрапив у госпіталь, позна-йомився з однією жінкою, яка потребувала ніжності, уваги і турботи, доброти, кохання і великої любові. Знаєте, хоч був я молодим солдатом, але вже встиг натерпітися немало, мені треба було того самого, що й Тані. Була вона чарівної вроди, великі карі очі, губи такі, як м’якоть черешні соковитої – вкусиш, і ніжний сік потече… Але це ніщо порівняно з поцілунком Тані, п’янкий аромат її чистого ніжного тіла зливався із запахом духів «Малахітова шкатулка». Бог наділив Таню і розумом, і красою. Її неможливо забути, хоч пройшло вже 28 літ.
Коли ми зустрічалися, я писав і присвячував їй вірші. Готовий був весь світ покласти до її прекрасних ніг. Які це були ноги!.. Так хотілося, щоб це блаженство було вічно. Особливо пам’ятаю зустрічі в молоденькому березовому парку, де вона стояла в нічному місячному сяйві: розпущене волосся спадало на її трохи оголені плечі і локони закривали її маленькі вушка, в яких були великі сережки, схожі на шторні кільця. Коли цілував її за вушком, то вони торкалися до мене... Але прийшов час покидати госпіталь і треба було їхати в частину.
Кожен день вона мені телефонувала, і всі дуже заздрили. Але не за велику любов, а через те, що тато її був генерал-майор у генеральному штабі військ ПВО. Коли прийшло підтвердження, що я справді хворий, мене звільнили з рядів військової служби. Ось я вже на КПП – і прощай, Радянська Арміє, навіки! Щоб я не знав тебе ніколи! Але де ж тоді б я зустрів свою Таню? Ось полетів, немов на крилах, до Москви, ось вже вулиця, під’їзд, дзвінок у двері – на порозі Вона. Моя незабутня, найчарівніша, най-, най-, най-, кохана і любима. Стоїть в халаті вишневого кольору, а з-під поли виглядає біла-біла ніжка. Коли дивишся, забуваєш про все. І ось вона в обіймах, мої уста закривають її очі, шепочучи: «Люблю, люблю, люблю…» І тут я дізнався страшну звістку – у неї є чоловік, який лікується примусово від алкоголізму, є син, а я був просто іграшкою. Напився я до нестями і поїхав в далеку чорну ніч. Мене поїзд віз додому на Волинь, а в душі була порожнеча, від якої тягло могильним холодом. Де нещодавно цвіли троянди любові, стояла холоднеча, яку я заповняв горілкою. О, якби знав тоді я Бога, став би на коліна і молився довго-довго, і Бог мене зберіг би. А так я пив дуже сильно. Сказали, що треба женитися – так легше забути. Женився, але пив далі, лікувався разів з п’ять. Коли дочці було вісім місяців, покинув пити. І ось 23 роки не вживаю спиртного. Вже тричі дідусь. Старшу дочку назвав Танею. Приходив час суму – я до своєї Тані звертався, як до богині, і серце заспокоювалося.
Любов не вмирає, любов – вічна. А я її люблю і зараз, шукаю через «Жди меня».
Життя прожите не дарма,
Хоча любов на все життя
була одна.
Назад не можна все
вернути,
Бо ріки з моря не течуть.
І хліб гарячий з печі
В діжці не товчуть.
А хотілось би просто
глянуть
В блакить очей
колись прекрасних,
згадати безкраю
глибочінь.
Дід Панас
| Comments: |
