Бондарів на Поліссі стає все менше

Полісся завжди славилося майстровитими людьми – ковалями, вишивальницями, ткалями, бондарями, гончарями… Нерідко села ставали невеличкими центрами тих чи інших народних промислів. Таким ще донедавна було Залісся, що у Камінь-Каширському районі на Волині – мало аж п’ять бондарів.
Як у селі без бочки? Одну треба мати на квашену капусту, іншу – на огірочки, а ще ж для помідорів, грибочків та березового соку… То зараз понавипускали пластикової тари, а колись ємності були переважно дерев’яні. Дід Максим Василюк почав придивлятися до бондарної справи, маючи всього 12 літ. Нині йому 82… Каже, біда змусила: йшла війна, брат загинув на фронті, дві сестри та батько повмирали від тифу. Щоб заробити на кусень хліба й таку-сяку одежину для себе і матері, пішов до майстровитого сусіда в учні.
– Навчився робити бочки та діжки швидко, але ще довго до сусіда ходив – просив інструмент, поки аж свій не здобув, – пригадує дідусь. – Потім і вози виготовляв, і рабрини, і цебрики.
Він майструє вже сімдесят літ – це найстаріший бондар в околиці. Його робота завжди була в ціні. За бочками до діда Максима приїжджали навіть зі столиці! Та й тут, в районі, працю селянина високо цінували – його вироби замовляли маслозавод і хімзавод, смолярні, лісництва.
– Кому маленьку бочечку треба, кому велику – різні виготовляв. На 50 літрів, на 200 і навіть на 500! А зараз їх робити вже нездужаю, літа не ті, – бідкається.
Але справу таки не покидає. Майструє тепер переважно маслобійки.
Бондарство у Заліссі вимирає, кажуть у сільській раді. Старенькі майстри відходять у вічність, молоді не з надто великою охотою беруться до справи. Ще літ 5-7 тому село гриміло в околиці. Нині ж треба ще пошукати людину, яка б виготовила хорошу бочку.
Від дідусів літ вісім тому почав переймати ремесло Василь Семенюк (його батько бондарем був). Хоч йому вже за шістдесят, майстром вважається молодим. Він і хату своїми руками пошалював, і в хаті багато чого теж сам поробив.
Показує свої бочки, цебрики, маслобійки… Вони неймовірно пахнуть! Навколо дідуся юрмляться онуки. Поки фотографую Василя Петровича за працею, найменшенький Іванко вмощується у новому цебрику. Знається чоловік і на ковальстві. Власноруч виготовляє різний реманент. Правда, теж трохи нарікає на хвороби, які за горло беруть. Тож хай Бог дає йому здоров’я. Бо на таких людях і справді тримається світ.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•