Ще як були ми козаками…
Підпис відсутній
Засновник Січі – князь Дмитро Вишневецький
Досі серед фахівців тривають дискусії про походження запорозьких козаків. На початку XVI століття українські селяни, які страждали від утисків магнатів, старост та урядників, стали масово втікати у наддніпрянські та побузькі степи на межі з Диким полем. Тюркське за походженням слово “козак” означало «вільна людина». На щедрих, але небезпечних землях вони влаштовували уходи, тобто мисливські та рибальські угіддя, випасали худобу та коней і щоразу просувалися все нижче Дніпром і його притоками, аж за прикордонні застави Канева та Черкас. Політика польської католицької еліти привела до лав козаків представників заможних православних магнатів та шляхтичів. Їм було вкрай важко зробити кар’єру в Речі Посполитій – союзній державі Королівства Польського й Великого князівства Литовського. Серед них найзнаменитіший – князь Дмитро Вишневецький, який у 1548 році отримав від короля посаду старости черкаського та канівського. Він опинився на передньому краї боротьби з кримськими татарами й турками. Князь не тільки вправно захищав українські землі, але й започаткував наступальну тактику, здійснював рейди на територію противника. Декілька разів нападав на Очаківський замок, що належав турецькому султану.
Щоб мати надійну базу серед Дикого поля, князь Дмитро Вишневецький у 1552 році на дніпровському острові Мала Хортиця закладає замок. Місце розташування військової залоги біля кочовищ кримських татар дозволяло козакам контролювати пересування їхніх орд. В історію князь увійшов як засновник Запорозької Січі. Героїчна смерть Дмитра Вишневецького у Стамбулі в 1563 році вже у сприйнятті сучасників перетворилася на символ перемоги християнського духу над ісламом. Загинув князь не марно. Він, за словами Михайла Грушевського, став “історичним патроном Запорізької Січі, захисником православної віри і не зрадив їй навіть під страшними тортурами”.
Після його смерті Запорізька Січ не припинила свого існування. За порогами на островах Хортиця і Базавлук знову з’являються опорні козацькі укріплення.
«Ті, хто не хотів ходити в ярмі»
Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий термін. У XVI-XVII століттях кошовий отаман називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу, але основні питання вирішувалися на народних зборах – крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. Курінь – це постійна казарма, де жили козаки й адміністративна одиниця.
Історики налічують вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам’янську, Олешківську, Нову і Задунайську. В різні часи вони розташовувалися у різних місцях України і проіснували майже два з половиною століття.
Польський хроніст Грондський писав: „Ті, хто не хотів ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, і здобували собі право на свободу. Засновували нові поселення і називали себе козаками”.
Козацтво збільшувалося кількісно, розширювало територію свого впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Зазнало воно й станового розшарування – з’явилася козацька верхівка – заможний прошарок. Козацтво поступово перетворювалося на провідну верству українського суспільства, хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну зовнішню політику. Зростав військовий досвід. Цьому великою мірою сприяла постійна участь козацтва у воєнних діях, зокрема й у складі європейських армій. Так, наприклад, українські козаки разом з польськими військами брали участь у Лівонській війні проти Московії, ходили походами до Молдавії.
З їхньою допомогою Польща прагнула захистити свої південні кордони. Плани щодо козацтва конкретно почали втілюватися в життя за часів короля Стефана Баторія. Аби не допустити антипольських повстань, він у 1578 році здійснив так звану козацьку реформу. 600 козаків, найнятих на службу, були внесені до спеціального списку – реєстру. Саме тому їх почали називати реєстровцями. Вони отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади. Реєстровим козакам було надано у володіння Трахтемирів поблизу Канева, а також тамтешній монастир. У ньому розмістили арсенал та шпиталь для скалічених і старих козаків. Реєстровці одержали кілька гармат, королівський прапор, литаври. Король затвердив герб Війська Запорозького, який зображував козака з мушкетом і шаблею. Уряд Речі Посполитої звільнив їх від державних податків і повинностей, окрім військової. Натомість реєстровці підпорядковувалися своїй старшині, мали дозвіл на промисли й торгівлю, а також одержували платню грішми.
Наприкінці XVI століття українське козацтво усвідомило свою відмінність від інших станів і розпочало активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання. Одне з найбільших очолив Северин Наливайко.
Навесні 1595 року повстання охопило Брацлавщину, Волинь, а на початку 1596-го – поширилося на більшу частину України. Військо повстанців розділилося на три частини, що їх очолили Наливайко, Лобода й Шаула. Події набували загрозливого для Речі Посполитої розмаху. Характерно, що вже тоді повстанці вимагали створення окремої території в Україні, де вся влада належала б тільки козакам. Каральну експедицію проти повсталих очолив гетьман коронний Станіслав Жолкевський. У травні 1596 року після двотижневої облоги повстанці видали ватажків, серед них і Наливайка. За це Жолкевський пообіцяв відпустити козаків неушкодженими. Але розлючені жовніри влаштували різню. Польський хроніст Йоахим Бєльський писав: «Так їх немилосердно сікли, що на милю, або й далі, лежав труп на трупові. І було всіх у таборі до десяти тисяч, у тому числі жінок і дітей…» А Наливайка після слідства скарали на смерть у Варшаві 1597 року.
Боротьба проти турків і татар
Найбільшого розмаху козацькі війни з турками і татарами досягли в 1600-1620 роки. Як стверджує дослідник Дмитро Наливайко в книзі „Козацька християнська республіка”, після вивчення іноземних джерел напрошується висновок, що запорозькі козаки майже неподільно панували на Чорному морі, наводячи жах на прибережні поселення й провінції Османської імперії. Історикам відомий такий факт: причорноморські міста Анатолії й Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявили: якщо він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу. В 1604 році запорожці здійснили успішний похід на узбережжя Туреччини, а через рік захопили і зруйнували Варну – в той час найголовнішу османську фортецю на Чорному морі. У 1606-му – зруйнували татарську цитадель Перекоп. Згодом взяли штурмом Аккерман, Кілію та Ізмаїл. А чого вартий відважний похід у 1616-му гетьмана Сагайдачного на Кафу (нині Феодосія) – центр торгівлі невільниками в Криму. У 1618 році султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювалися термінові заходи по обороні від козацьких нападів. Посол Венеції у Стамбулі свою розповідь про переможні козацькі походи на Туреччину завершив таким цікавим висновком: „І недалеко вже той день, коли всюди будуть поважати країну й хоробрість цього народу”, тобто козаків.
І вони це підтвердили, коли у знаменитій Хотинській битві у 1621 році врятували Європу від турецько-татарської навали. Величезна 200-тисячна армія султана Османа рушила на Річ Посполиту, знищуючи все на своєму шляху. Наприкінці серпня вона вже стояла навпроти 35-тисячної армії польського короля під Хотином. В останні дні перед початком бойових дій до коронних військ приєдналося 40 тисяч козаків на чолі з Петром Сагайдачним. Кровопролитні бої, головний удар яких прийняли козацькі загони, тривали протягом усього вересня, аж доки у жовтні не було укладене перемир’я.
Хотинська війна стала вершиною козацької слави у Речі Посполитій: їх порівнювали з античними героями і називали головними рятівниками «спільної вітчизни» від ісламської армади. Тогочасний вірменський хроніст із Кам’янця-Подільського писав: «Якби козаків не було, один Бог знає, чи не були би поляки знищені за три-чотири дні…»
Проте братерство по зброї, що з’єднало козаків і шляхту у боротьбі проти спільного ворога, тривало недовго. Смерть Сагайдачного у квітні 1622 року, прискорила спалах ворожнечі, яку доти гасив дипломатичний хист авторитетного гетьмана. Час від часу спалахували козацькі повстання, які дуже жорстоко придушувалися. В Україні шляхта встановила режим терору та репресій, без розбору мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Десятиліття (1638-1648) польські історики називають «золотим спокоєм». Але це було затишшя перед величезною бурею.
Кость ГАРБАРЧУК
Далі буде
| Comments: |
