Німеччина кланялася двом бабам з Полісся. Чому?
Агафія КОВАЛЬЧУК і не очікувала на подарунок від німців
Надії Хомич та Агафії Ковальчук зозуля вже давно накувала вісімдесят літ. Доля розпорядилася так, що вони пережили своїх чоловіків, виховали дітей і живуть самі. Та не нудьгують. В оселях бабусь – ідеальна чистота. А ще вони ходять одна до одної на посиденьки, бо таки мають що згадати. У 1944 році разом зі своїми родинами, односельцями були вивезені на примусові роботи до Німеччини.
– Як зараз пам’ятаю ті дні, – розповідає Надія Самійлівна. – Ми жили на хуторі. Батько якось прийшов до хати і каже: «Німецький патруль по соснині ходить, піду спитаю, чого він хоче». Як вони порозумілися – не знаю, але солдат сказав: «Втікайте, бо будуть забирати всіх у Німеччину». Ми одяглися і подалися в болота на острівок. Вдень сиділи там, а вночі ходили до покинутої хати по їжу. А коли німці почали відступати, бо наші солдати до Прип’яті дійшли, повернулися додому. Не знали, що саме тоді чатує небезпека. Разом з відступом на свято Юрія німці погнали в Заболоття на залізничну станцію і багато жителів Жирич. Врятувався від неволі тільки дід. Він не міг йти – нога боліла, залишився, то його й не чіпали німці. У Заболотті всіх загнали у вагони і повезли до Німеччини. Наша родина потрапила в місто Кельн. Жили в бараках. Розчищали після бомбардування територію. Раз у тиждень невільників гонили в баню.
– Хоча спочатку німці проінструктували, що будуть нальоти літаків. Два сигнали – літаки летять на місто, а от коли 12 разів прозвучить сирена, значить будуть бомбити. Одного разу тільки полягали спати, вже тривога. Схопилися хто в чому був. Нас мама, як квочка, накрила своїм тілом. Почалося бомбардування. Звичайно, не всі врятувалися. Не встигли оглянутися, як барак знесло, – додає Агафія Петрівна. – А іншого разу, коли розчищали дорогу через річку Рейн, також був наліт американських військ. На моїх очах при обстрілі загинула молода дівчина. Її відкинуло в річку – і вона втопилася. Ох, і багато невинних людей там полягло…
– Діти також працювали?
– Так. До десяти літ дітлахи сиділи в бараках і чекали з роботи батьків. А от ті, кому виповнилося десять, працювали. Ми були вже старші, тож також розчищали дороги, – каже бабуся Агафія.
Годували невільників двічі на день. Однак їжі не вистачало. Перекладач навчила діток просити хліба. І оте «біте бройт» жиричівським жіночкам запам’яталося на все життя. Якось вони простягнули руки до німкені, що проходила. Та, озирнувшись в усі сторони, поклала шматочок хліба.
– Ми, як горобці, накинулися на той окраєць і домовились, що кожен кусає тільки один раз – щоб всім вистачило. Наступного разу нам вже принесли більше хліба, ми його навіть порізали на малесенькі скибочки, – продовжує Агафія Петрівна. – А як ходили? Приїхали у Німеччину в постолах. Вони швидко зносилися, тож видали нам «колодки». Це така взувачка – знизу дерево, а зверху – резина, яка чіпляється на ногу. До роботи вставали, ще коли тільки світало, приходили в барак, коли було темно. Втомлювалися дуже, бо ще ж підлітками були… Але кому пожалієшся? Тільки мама й шкодувала, – каже бабуся Агафія, яка свято береже фото своєї неньки, привезене з Німеччини. – Я з ним і заміж йшла, і зараз постійно воно зі мною…
А визволили волинян американці. Тоді, дізнавшись про закінчення війни, жіночки із Жирич розбіглися хто куди. Але той день Перемоги добре пам’ятають:
– Ми плакали, качалися по траві, співали, обнімалися-цілувалися. Такої радості, мабуть, не відчували ніколи!
Дорога додому була довгою. Спочатку остарбайтерів почали агітувати американці поїхати в їхню країну. Однак волиняни навідріз відмовилися.
– Дуже багато залишалося за кордоном росіян. Вони нам відверто говорили: «Ви, западенці, ще не знаєте, що таке совєцька власть… Ми вже при ній пожили. Більш не хочемо… А ви їдьте, якщо дурні. Ще побачите, що то таке совєти…» Але нас тягнуло додому. Тож ішли пішки, холодні, голодні, натрапляли то на американців, то ховались від німців. Згодом радянські війська нас погрузили у вантажівки – і ми поїхали додому, – розповідає Надія Хомич. – Правда, і воші завелися, допоки добралися в Україну. Довго простоювали по різних містах. Доставили нас до Бреста, і ми пішки прийшли до Жирич.
– Про Перемогу дізналися у травні, а на Волинь добрели аж у листопаді, – уточнює бабця Агафія. – Приїхали, то ноги так спухли, що ми, молоді, навіть через хату не могли пройти.
Хоч холодні й голодні, а раділи, що війна минула. Жили, одружилися, дітей ростили. Незчулися, як в житті й зима настала, як розміняли дев’ятий десяток. Бабусі кажуть, що за весь вік ні на жодному курорті не відпочивали. Все в роботі, все в трудах. А тут випала нагода аж у Німеччині відпочити…
Лист померлій прийшов із-за кордону
На початку року у Жиричі прийшов лист з-за кордону, адресований Ганні Ющук, яка вже давно… померла. Звісно, його передали Агафії Ковальчук – сестрі покійної. У ньому Єлизабет Адамскі за дорученням організації «Мессе-лагерь» і працівників центру документації періоду націонал-соціалізму запрошувала колишніх ув’язнених, що працювали в роки Другої світової війни в Кельні на примусових роботах, відвідати це місто знову. Як шановані гості. Адміністрація міста Кельн усі витрати зобов’язувалася взяти на себе. Тож Агафія, як і просили в листі, написала, що із Жирич у цьому місті працювало до 30 селян. Однак в живих лишилося всього п’ятеро. Відправила листа в цю організацію і внучка Надії Хомич. Тож саме цих двох бабусь і запросили німці в гості. Оскільки бабусям самим було складно добратися до Києва, то вирушили вони в подорож зі своїми внучками.
– Це ж треба, вперше сіли в літак у вісімдесят літ. Але нічого, переліт перенесли добре, – каже Надія Самійлівна. – Нас там зустріли, як панів. Наперед склали план, де ми маємо побувати. Особливо вразив Кельнський собор. Подорожували історичними місцями, прогулювалися на теплоході по Рейну.
– Я навіть впізнала той міст через Рейн, який підірвали в роки війни, – додає бабуся Агафія. – І навіть вказала на нього, чим здивувала німців, що нас супроводжували. Відвідували різні меморіали, кладовища. Імена наших людей там записані. Але хіба всі? Там стільки мирного люду полягло, що ніхто вже й не знає, скільки тих жертв? Були в нашій групі і брат з сестрою, яка народилася там під час неволі.
Бабусі кажуть, що місто не впізнати. За все своє селянське трудне життя такої чистоти, культури не бачили. Приймали їх, як близьких людей.
– Знаєте, німці й зараз почуваються якось винними за ті гріхи фашизму. Але кажуть, що їм довелося чимало потрудитися, щоб влада в їхній країні почала думати про народ. Вони також спостерігають за подіями в Україні. Навіть суд над Тимошенко їхні газети висвітлюють. Німці говорили: допоки українська влада реально не думатиме про народ, толку в нашій державі не буде, – міркують бабусі.
Вони раді, що в них взяли інтерв’ю німецькі журналісти. Такої уваги до себе за все життя не відчували. Кажуть, що навіть на обіді у бургомістра почувалися досить комфортно.
– Коли ми сіли в автобус, бургомістр всім потиснув руки, подякував за відвідини і ще довго махав рукою вслід автобусу, що відходив. Така простота влади просто вражає, – підсумовує баба Агафія.
– Але найбільше вразила німецька чистота, порядок. Зручні дороги – навіть на полях. Пилюки нема. За десять днів у місті не бачили жодної людини напідпитку. Знаєте, хоч і грішу, але скажу, що побували, як в раю. А тільки-но прилетіли в Київ – і таке враження, що спустилися із неба на грішну землю: сміття, матюки, люди нетверезі. Прикро стає, що ми, українці, так живемо…
Чи подорожуватимуть десь ще вісімдесятилітні бабусі із Жирич? Кажуть, що навряд. Але вони запросто ще б раз злітали до Німеччини…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
