З чого починалася Україна…
Закінчення.
Початок у №28
Підпис відсутній
Якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність – словесні баталії про це не припиняються між науковцями і донині. Російські історики, починаючи ще з XVIII століття, вважали і вважають Київську Русь невід’ємною частиною національної історії Росії. Радянська історіографія післявоєнного періоду навіть вводить поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському та білоруському. Через несприятливі обставини (монголо-татарське завоювання) він роздрібнився. Проте говорити, що Київська Русь є «колискою» трьох братніх народів, немає ніяких підстав.Професор, завідувач кафедри археології і спеціальних історичних дисциплін Волинського національного університету імені Лесі Українки Михайло Кучинко радить насамперед звернутися до досліджень відомого українського академіка Михайла Грушевського, який ще наприкінці ХІХ ст. наголошував про два різні народи.
– Археологічні розкопки могильників свідчать, що теперішні українці Подніпров’я, Полісся і Волині мають такі ж антропологічні показники, як і літописні племена полян, древлян, волинян, – говорить Михайло Михайлович. – Натомість зовсім інша картина вимальовується на землях нинішньої європейської частини Росії. Їх заселяли напівдикі угро-фінські племена, які до XIV ст. залишалися язичниками і, за висловом літописця Нестора, «жили в лєсу і молились пню, а вінчались навкруг єлі». Вони не могли бути предками українців, які на той час вже мали могутню державу Київську Русь!
Коли ж з’явилося слово «Україна»? Поширене, але поверхове значення – “земля, що лежить скраю”, «пограниччя». Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово “Україна” набагато старше від самої Росії, стверджує професор Кучинко. Коли воно вже писалося у давніх документах (в Іпатіївському літописі поняття «Україна», а також його варіанти «Вкраїна», «Вкраїниця», зафіксоване під роками 1187, 1189, 1213 і ряді наступних) як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського царства, а майбутня столиця Росії Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України. І перша згадка про неї як про невеличке село датується лише 1147 р.
– Тобто погляди офіційної Москви на Київську Русь як першу державу російського народу виглядають абсурдно. Адже виходить, що російська державність з’явилася на два століття раніше самих росіян. Проте я читав сучасні російські підручники. Там історія їх держави починається з вивчення східнослов’янських племен, далі розглядається Київська Русь. Причому, говорячи про Київ, автори ні словом не обмовилися, що він знаходиться в нинішній Україні, – говорить Михайло Кучинко.
«Вбогу вдовицю не давав я обідити…»
Збільшувався князівський рід – виокремлювалися і виростали все нові і нові князівства. Окремого доброго слова у літописах заслужив онук Ярослава Мудрого – Володимир Мономах. Час його князювання на великому київському престолі характеризується розквітом світського та церковного будівництва, літератури, малярства. Під впливом князя було написано славнозвісну пам’ятку давньоруської літератури «Повість минулих літ». Видатний державець і полководець, що брав участь у 83 походах, був ще й талановитим письменником, написав близько 1117 року «Повчання» своїм дітям, яке містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства: «А над усе не забувайте убогих… Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обідити».
Останнім київським князем, якому ще вдалося тримати вкупі руські землі, був син Володимира Мономаха Мстислав Великий. Його смерть у 1132 році поклала початок періоду політичної роздробленості. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 та 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві, з них 35 князювань тривало менше року кожне. А володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (онук Володимира Мономаха і попередник московських князів) намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні володіння, у 1169 році напав на Київ і по-дикунському пограбував і спалив його. Цей вандалізм з боку суздальців науковці порівнюють хіба що з хижацькими діями татаро-монгольських орд, які захопили Київ у 1240 році. Це і ознаменувало трагічний кінець Київського періоду історії України.
Перші олігархи – галичанська знать
Після розпаду староруської держави в ХІІ ст. на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Канадський історик Орест Субтельний слушно зауважив: “Коли якась із старих київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалю, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході”.
Часто об’єднувані для зручності Галичина і Волинь були спочатку цілком різними князівствами. У Галичині першими правили Ростиславичі, онуки Ярослава Мудрого, а на Волині князювали Мстиславичі, які вели свій рід від Володимира Мономаха. Але найбільш вражаюча відмінність між ними – у природі верхівки кожного князівства. Бояри Волинського князівства прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, залежали від їхньої щедрості – тому виявляли тільки підтримку і відданість своєму володарю. А от галицька аристократія розвивалася із місцевої племінної знаті, багата, свавільна і могутня – вже так міцно укорінилася, що могла вільно обстоювати свої інтереси. Історики одностайні: перші олігархи України – галицькі бояри. Хоча князь і вважався «самодержцем», фактично він не міг розпочати жодної політичної акції без відома і підтримки цих бояр. А вони підтримували князеву владу настільки, наскільки вона була корисна їм. Це яскраво видно з родинної трагедії галицького князя Ярослава Осмомисла (про славу й авторитет якого можна дізнатися у похвалі йому в «Слові о полку Ігоревім»), який за свого правління хоч і розширив кордони Галичини та забезпечив землям процвітання, але мав необережність закохатися. Заради Настасі, дочки знатного боярського роду Чагрових, він покинув законну дружину та оголосив позашлюбного сина Олега своїм наступником. У «боярській мафії», як висловився потім Михайло Грушевський, це викликало незадоволення. Адже піднесення коханки до рівня дружини – хоч і невінчаної – означало піднесення чужинців Чагрових над іншими боярськими родами. Отож, галицька знать почала діяти: князь був заарештований, рід Чагрових перебитий, їхнє майно конфісковане, а саму Настасію оголошено відьмою і спалено живцем на очах у Ярослава. Князя змусили повернути дружину і возз’єднатися з нею у шлюбі. Щоправда, ненадовго – через рік Ольга назавжди поїхала до брата у Володимир. До кінця свого життя Ярослав затаїв злобу на бояр і хоч по одному, але знищував їх. Але повна помста прийшла в лиці волинського князя Романа Мстиславича, який у 1199 році об’єднав Галицьке і Волинське князівства в єдину державу. Він жорстоко розправився з боярами – в тому числі з тими, які стратили Настю і її сім’ю. Як говорить літопис, Роман багатьом боярам відрубав голови, деяких різав, а інших закопував живцем у землю. «Бажаючи з’їсти мед, спочатку треба передавити бджіл», – любив повторювати Роман ту істину, яка була недоступна Ярославу Осмомислу. Саме він поклав початок війні за владу в Галичині між князями і боярами-олігархами (загалом у цій придворній війні було знищено понад 500 бояр, у відповідь повішено, вигнано й отруєно кількох княжичів, у тому числі й сина Осмомисла та Настасі Олега. Навіть останній князь Юрій-Болеслав, який дбав за збереження земель і відвойовував їх у Польщі, теж не вгодив галицькій знаті і був отруєний).
Єдиний король український – Данило Галицький
Після смерті Романа Мстиславича його сини Данило і Василько князівство не ділили – розійшлися полюбовно. Старший і дієвіший Данило осів у Галичі (і став називатися Данилом Галицьким), зробивши його центром держави, а Василько – на Волині.
Літописці присвячували Данилові зворушливі слова: «…був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами і братолюбством він світився із братом Васильком». На його рахунку заснування у 1256 році Львова, названого на честь свого сина. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах він призначив спеціальних урядників, які формували селянські загони. У зовнішній політиці основною турботою князя Данила була організація хрестового походу проти монголо-татар. Він навіть просив допомоги у папи Інокентія IV, пообіцявши перейти під юрисдикцію Риму. Натомість Папа Римський, котрий був беззаперечним авторитетом у середньовічній Європі, запропонував Данилові Галицькому корону і титул короля Русі у 1253 році.
– Данило був найвидатнішим з усіх правителів західних князівств, – говорить професор Михайло Кучинко, який детально досліджував історію Галицько-Волинського князівства. – Тому зовсім не дивно, що коронували саме його, а не ще одного претендента Олександра Володимиро-Суздальського, більше відомого як Олександр Невський. У той час до того ставилися дуже серйозно: корона була політико-юридичним актом визнання за Данилом спадкових прав щодо давньої Київської Русі. Традиції княжого Києва перейшли легально на захід, у пошуках зв’язків з Європою, а не на північ, у Москву, правителі якої змогли добитися царського титулу лише через 300 років. Данило довгий час залишався єдиним, хто боровся із монголо-татарським ігом. І хоч він так і не дочекався обіцяної допомоги та програв у цій війні – навіть за таких умов поневолення тримав свою державу «на плаву», продовжуючи наводити досить активні економічні й політичні контакти з сусідами. Данило Галицький зумів стримати польські та угорські загарбання і звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть у наступні покоління.
Нащадок Русі – Галицько-Волинське князівство
Нащадки Данила і Василька – Лев Данилович та Володимир Василькович – повторити історію батьківського братолюбства, на жаль, не зуміли. Честолюбивий і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти, він навіть домагався польського трону у Кракові. Князь Волинський був повною протилежністю свого кузена: участь у війнах не брав, натомість будував мости, замки і церкви. За Галицько-Волинським літописом був «великим книжником і філософом», найбільше часу присвячував переписуванню книг і рукописів. Син Лева Юрій ще зумів відновити єдність Галицько-Волинського князівства і, очевидно, був добрим правителем, оскільки літописці зазначають, що ці землі тоді «цвіли в багатстві й славі». Але це були останні хороші новини. Після того, як у боях з литовцями у 1323 році загинули два останні князі з династії Романовичів – Андрій І та Лев ІІ, влада перейшла у руки галицьких бояр. У 1340 році вони, як згадано вище, отруїли останнього князя Болеслава і тим самим поставили крапку на державі, яка колись простяглася від Карпат і до Дніпра.
Проте значення Галицько-Волинського князівства в українській історії важко переоцінити. Протягом ста років після занепаду Києва воно слугувало опорою української державності. Цей величезний шмат руських земель, який, на думку історика Михайла Кучинка, дорівнював «Священній римській імперії» Фрідріха Барбароси, перейняв велику частку київської спадщини. А організація Галицько-Волинського князівства була тим важливіша для історії України, що вона протистояла узурпації з боку нового Ростово-Суздальського князівства та зберегла землю від передчасного поневолення її Польщею.
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
