На прощу до лаври, намулявши п’яти
Пам’ятаю: для моєї мами надзвичай великим щастям та блаженством було паломництво до святої Почаївської лаври. Оте, одне-єдине у молодості, пішки, без жодного транспорту, на відстань півтори сотні кілометрів, аби, як мама казала, на власних натертих п’ятах відчути дорогу до храму. Зрештою, ходили на прощу гуртом – по декілька односельців. А ще раніше – і по десяткові-другому чоловік. Тоді навіть якась біла людська заздрість поміж селами витала:
– А ви чули, що Вовковиї (то моє рідне село – авт.) на прощу до Почаєва пішло?
Не цікавила навіть кількість паломників – десяток чи, може, півсотні. Головне: село – як гурт, як щось спільне, многоосібне.
– Чули. А хіби ми, рогозенці, гірші… По осені ноги в руки – і теж гуртом на прощу підемо.
Ходили – з Рогізна, Підбрусеня, Демидівки. Не раз і не два, а при кожному велінні душі.
Тепер не ходять. Нині на прощу їздять. Зрештою, сам такий. Як тільки-но купили «Жигуля», подумалося: «Навіщо томити ноги. Хай краще потомляться колеса». Ось так, утрьох, із дружиною та сином, рушили в дорогу, помилувалися лаврськими куполами, скупалися у лаврській храмовій тиші. Щоправда, дещо й обпеклися… Бо підходить у соборі до Світлани чернець і люб’язно якраз під час молитви просить вийти із храму. Подив мало-помалу закипає: чому? навіщо? З’ясовується: дружина – у штанях, а так негоже… Довелося вийти, вдягнути спідницю (для цього навіть спеціальна спіднична лавка у лаврі є)…
Врешті, штани-спідниці – то важливе, але, як на мене, другорядне. Більше цікавить інше – чи хтось зі «світських мирян» звіддаля (на кілометрів двісті-триста) нині, у шалений час поїздів, літаків та маршруток, пішки вирушає у паломництво?
Моєму здивуванню немає меж – у селі Мирогоща Дубенського району, проїжджаючи у редакційних справах, зустрічаю гурт юних путівників. Якраз на привалі, у затінку. А вже за кілька хвилин – у дорозі. Гурт дещо притомлений 30-градусноюї спекою, але в одночасі бадьорий, з настроєм. Навіть із гумором.
– Куди йдете, хлопці та дівчата?
– Гріхи замолювати, – виривається чийсь юначий посміх.
– А якщо серйозно?
– А хіба є щось серйозніше від гріха, – летить у відповідь. А я вже й сам не розумію: чи то жарт, чи натяк на філософію…
Після знайомства від «гріховних» жартів переходимо до праведної реальності. А вона така – зібралися у місті Рівному друзі (півтора десятка) і вирішили гуртом податися до Почаєва. Причому, не навпрошки, а саме тим шляхом, яким колись прямував Тарас Шевченко, повертаючись із Почаєва, де під час археографічної експедиції змальовував красу лаври. Більше того, серед рівнян (найстаршому з них – тридцять сім років, наймолодшому – двадцять) виявився Денис Таргонський, він уже тринадцятий раз вирушає на прощу до лаври. Каже, що дорога, звичайно, втомлює. Але втому неодмінно розвіює духовний заряд, зачерпнутий зі святого місця. Себе ж Денис називає не паломником, а пальмовником. З оглядкою на первісність значення цього слова – колись люд до Єрусалиму ходив із пальмовим віттям в руках, і кожного з таких подорожніх йменували пальмовником.
– Виходить: я теж пальмовник, – усміхається керманич групи Сергій Антіпов, – хоч мені більше до душі слово «проща». Воно наше, слов’янське, – похідне від прощати. Відтак усі ми йдемо на прощу. Щоправда, цього разу зі мною немає моїх улюблених чотирьох доньок. Але вони, як і батько, теж неодмінно ходитимуть пішки до святих місць. Бо це вже навіть не родинна традиція. Це покликання душі.
Подумки і я потягнувся за паломницьким гуртом. Але вже через мить спіткнувся об буденну суєту – робота, поспіх, звіти, плани, проекти, заробітки, витрати… Усе – як щільний дощ. Промочує з голови до ніг. А так хочеться знайти шпаринку між краплями. Так хочеться інколи догнати непоспішних путівників і сказати: «Я з вами!». А вони, дивись, уже й за обрій сховалися. Однозначно: їм, пішим, до лаври ближче, ніж мені на авто…
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
