«Нащо ти її взяв на мою бідну голову!»

Ганна Воробей із села Хорупань Млинівського району 60 років мовчала про свій великий сімейний секрет. Каже, «встидно» було людям признатися, що вона невідомого роду-племені. І хоча деякі подробиці свого народження вона вже дізналася, запитань у справі не поменшало. Адже історія у неї і справді, як незакінчений детектив.– Було мені вже років п’ять, як подруга мами, тітка Юлька, якось спитала: «Ганю, а ти знаєш, що ти не рідна мамина дочка?» Толком я нічого не зрозуміла, але у мами на всяк випадок спитала. У відповідь почула різке «не та мати, яка народила, а та, яка вигляділа!», і вже ввечері мама посварилася з тією Юлькою на все життя, – ось так Ганна Андріївна почала дізнаватися про себе.
Її батька Андрія забрали на фронт, коли малій Гані було два роки. Вся важка робота звалилася на господиню: і дрова рубати, і косити, і за плугом ходити. Можливо, тому сентиментальністю і ласкою струджена жінка не відрізнялася. Щовечора вони з дочкою ставали удвох на коліна і молилися, «щоб повернувся з війни Андрій, нехай навіть з однією рукою і однією ногою». Не судилося. Відтоді Ганя не один раз чула, як мати голосила, обливаючись слізьми: «Нащо ти її взяв на мою бідну голову? Щоб я сьогодні мучилася? А сам свою голову заніс у Чехословаччину…»
– Мама так побивалася, так плакала, що я почувалася винною у всіх її сльозах. Але пройшло кілька років, і якось я знайшла в маминій скрині листи від тата, – розповідає Ганна Андріївна. – Ніколи про них і не чула! Читала тоді і плакала: всі до єдиного були писані для мене і про мене. Тато згадував, яка я, називав ніжними словами, просив матір любити і не ображати мене. Як зараз у пам’яті кілька рядків: «Федоро, гляди Ганю! Буде хоч до кого в старості обізватися. Бо мені не доведеться вернутися – над нами б’ють, як над Підгайцями». Серед тих польових трикутничків був ще один листочок. Там було написано: «Птичинська Ганна, народилася 1942 року, дочка незнаних батьків», а внизу допис – «удочерена». Решти я не встигла прочитати – у хату саме зайшла мати і позабирала у мене все. Але «секрет» розповіла. Що прожили вони з татом сім років, а діток Бог не дав. Мама ніколи не хотіла виховувати чужу дитину, тому змирилася. Але одного дня до них прийшов чоловік (потім він став моїм хресним), щось довго розповідав татові – і той вирішив: завтра їдемо по дитину! А що мати відмовлялася навіть підходити до чужої, то тато пообіцяв: сам і пелюшки мінятиме, і годувати буде, і виховувати. У Дубнівському притулку хресний впевнено тицьнув пальцем на мене. Але за документами виявилося, що я полячка, і без дозволу ксьондза забрати мене не можна. Тато сам їздив добивався усіх дозволів і нарешті привіз мене додому. Коли точно я народилася – не знаю. Мати лише сказала, що з’явилася я у них, коли вже вміла сидіти, а прізвище Птичинська дісталося мені у притулку – бо десь із села Птича привезли. Більше до цієї теми ми з мамою не поверталися. Бідували удвох, заміж вона так і не вийшла. А як я вже виросла і зустрівся мені хороший хлопець – то і мені не дозволяла йти з хати. Завжди повторювала: «Я тебе гляділа собі, а більше нікому». Тож заміж я втікала з плачем.
Можливо, хтось інший на місці Ганни Воробей вже б гори звертав у пошуках своїх кровних родичів. Проте наша героїня цього не робила. Лише один раз, піддавшись якомусь пориву, написала листа у Москву, в Червоний Хрест. Відповідь «зверніться у паспортний стіл для з’ясування деталей» прийшла так швидко, що Ганна… злякалася. Як дивитися матері в очі, якщо знайдуться її справжні батьки? Що вона на те скаже невдячній дочці? Отак на пошуках була поставлена жирна крапка. Хоча з Москви запити ще надходили.  
Ганна Андріївна догледіла матір до смерті. Виховала разом з чоловіком двох дітей, має п’ять онуків. Вона вже теж давно вдова, живе із сім’єю меншого сина, хвалиться невісточками. Історію можна було б закінчити, якби не минулорічна випадкова зустріч нашої героїні з однією жінкою.
– На базарі з нею розговорилися, – розповідає Ганна Андріївна. – Дізнавшись, хто я, почала розповідати про моїх справжніх батьків. Мовляв, цю історію розповів мій хресний перед смертю своєму сину, з яким вона знайома. У селі Ігнатівка жила сім’я поляків Юргілевичів (прізвище може бути неточним, записане на слух – авт.). У родині було троє синів, один із них був уже одружений і виховував маленьку дочку, себто мене. Коли німці окупували село і почали відправляти молодь у Німеччину на роботу, хлопці Юргілевичів сховалися у лісі. Кілька разів поліцаї приїжджали за ними і, нарешті, за непослух всю садибу спалили, а матір із невісткою і немовлям вивезли у Дубнівське гестапо. А от як склалася їхня доля опісля – я не знаю.
Ганні Андріївні тепер залишається лише роздумувати, чому хресний грав у цій історії таку велику роль? Яким чином вона опинилася у притулку під вигаданим прізвищем? І чи є у неї на цій землі кровні родичі?
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•