«Її лице було, як криваве місиво»

Біда, яку пережило подружжя Кондратюків із села Завидче Радехівського району, прийшла несподівано. Після того, як вантажівка, так би мовити, знесла півголови, Марія три місяці лежала прикута до ліжка. Але чоловік день у день був поряд, годував, вчив ходити. І хоча вони не мали дітей, а лікарі казали, що неодмінно будуть наслідки травми, запевнив: «Яка б ти не була, я тебе не покину».Марія з Василем з дитинства були разом: поряд жили, ходили в одну школу, зустрічалися сім років. І коли хлопець повернувся з армії, одружилися. Працювали, жили добре, в усьому підтримували один одного, та не мали дітей. Відразу Марія думала, що то далася взнаки тяжка робота на фермі, а тоді стала лікуватися.
Та через чотири роки подружнього життя у сім’ю прийшла біда. Одного літнього спекотного дня Марія на полі збирала полову, а Василь працював на комбайні. Потомившись, присіли відпочити.
– Чоловікам привезли обід, – згадує Марія. – Я й кажу своєму Василю, щоб пішов поїв. А він все не хотів іти. Не від’їхав, мабуть, і п’ятдесяти метрів, як до мене вже всі бігли: коли я набирала полову, один чоловік вантажівкою так зачепив мене, що колесом знесло мені потилицю. Розповідали, бо сама не пам’ятаю, що я ще встала і пробігла, а тоді впала.
У лікарню Марію повіз чоловік, де йому сказали відверто: шансів вижити немає. Адже травма жахлива: перелом основи черепа, крововилив і забій головного мозку, подвійна косоокість. Та Василь не здавався, постійно, з дня у день, сидів біля дружини. Довго жінка не приходила до тями, аж поки їй не зробили пункцію. А коли відкрила очі, запитала, чому він не в тій сорочці, що був на полі. Те, що вона пам’ятала все до аварії, дало надію на одужання.
– То було страхіття, – мама Марії згадує зі сльозами. – Голови не було видно – всьо кров, лице, як місиво, з вух текло, очі запливли. А вона ще просить дзеркальце… Кажу, немає в мене. Ми з Василем весь час були тут. Мої дочки привозили професорів зі Львова (її не можна було транспортувати). Вся родина нам допомагала, горнулися і зовсім чужі та незнайомі люди. А зять то не виходив з лікарні три місяці, піде до родичів, помиється – і назад. Василь годував Марійку через дірочку, де не було зуба (спе-ціально вирвали, щоб так їла), два тижні і вдень, і вночі по черзі тримали щелепу, бо ще не можна було зашивати, а Марійка могла задихнутися. Зять дуже добра людина, возив її на возику, вчив ходити, не відходив від неї ні на хвилину. А потім купив у Червонограді квартиру, щоб їй легше було.
– Я ні разу не відчула, – каже Марія, –  що він до мене не так ставиться, постійно підтримував, що все буде добре. Бо жінки в лікарні не раз говорили: «Дітей нема, то нащо ти йому потрібна». Але він мені казав, що яка б я не була, мене не покине.
І після Маріїного одужання Кондратюки все ж не полишали надію мати дітей. Хоча лікарі застерігали, що їй дивом повернули життя. Жінка лікувалася в Києві, у Львові, їздила до лікарів, знахарок, про яких тільки чула. Чоловік не наполягав, все заспокоював, що багато людей є бездітними. А після багаторічного лікування вони зважилися на штучне запліднення. Перед самою процедурою сповідалися, попросили благословення у церкві, священик провів службу спеціально для цієї сім’ї.
– Яка то була радість, коли лікарка сказала, що буду мати двійню! Чоловік цього не чув, але по тому, яка я весела вийшла до нього з клініки, все зрозумів. Вся родина була щаслива, бо ні в нього, ні в мене не було бездітних.
І лише через 13 років після страшної біди Марія народила дочку та сина. Зараз їм по чотири рочки. Як і всі дітки, веселі, усміхнені, особливо люблять свого татка. Він, як справжній чоловік, важко працює, дбає про свою сім’ю.
– За все, що маю, за своє життя, дітей я вдячна своєму Василю, доброму і хорошому чоловікові…
Олена ПАВЛЮК,
Львівська область

• Нравится
•