Ішов сватати одну, а завернув до другої
Підпис відсутній
Була, як будяк, серед сестер-квіток
Собі не раз роздумувала: от якби вона одна в сім’ї росла, можливо, і менше з її незугарності насміхалися. Але ж ні, «пощастило» Катрусі вродитися серед справжнього квітника. Сестри були червонощокі, пишнотілі і гарні, схожі вродою на матінку, а вона – татова копія. На носі веснянок, хоч лопатою згортай, мала, сухоребра і аж ніби гостра з усіх боків.
– Тьху ти, яке нещасне! – смачно спльовував набік дід Трохим, щойно бачив онучку. І, поправляючи на голові свого картуза, діловито додавав: «Бійся такій цеберко з молоком дати в руки – ще навернеться і обіллється, не втрима такого грузу».
Проте діда Катя любила, бо відчувала: у любимчиках вона у нього. Поплюється отак дід Трохим, поплюється, а потім по голові гладить і примовляє: «Зате ж розумне яке вродилося, Боже ж мій! Книжки читає. Будуть ще нашу Катьку по імені-батькові кликати».
І дівчинка мружилася та мріяла. Уявляла себе дорослою: оце вийде вона після інституту з чемоданчиком у центрі села і піде гонорово додому. А це базікало Васько, який найбільше її кривдить, буде довго дивитися їй вслід із відкритим від здивування і захоплення ротом.
Поки вони дітьми, малими та пузатими, з ним були – гралися разом по-сусідськи. А підросли – у два ворожі табори їх розкидало. Іде Вася у гурті хлопців і, аби вгледів Катю десь поблизу, відразу крізь дружний регіт чути його кпини: «Катька у вікно як виглянула – три дні собаки гавкали, а одна як придивилася – то й зовсім сказилася!»
– Базікало дурне, – і собі не мовчала дівчина. – І не відсохне ж язик таке верзти!
Уже восьмирічку закінчували – а ще билися. Катя портфелем з усього маху наверне і так втікає, що аж у вухах вітер свистить. Але дебелому Васі це наввиграшки: завжди дожене і швиргоне вже нею у якісь кущі чи натикає носом у сніг. Матері обох не раз собі охали та примовляли: «І звідки така ворожнеча? Таких наодинці залиш, то, не приведи Господи, ще повбивають один одного…»
По закінченні школи Катя таки поїхала науку «гризти». Вчителькою хотіла бути, як і дід Трохим мріяв. Працювати повернулася у рідну школу. Хоч і була можливість залишитися у місті – не захотіла, душа линула до батьківської хати, додому.
Від ненависті до любові – один крок
– Впізнаю оці веснянки, – хтось весело сказав над вухом.
Аж підскочила від несподіванки, в моменті крутнулася дзиґою назад – і остовпіла. Васько! Змінився за ці кілька років, змужнів, але насмішкуваті, із хитринкою очі такі ж, якими запам’ятала з дитинства.
Рейсовий автобус, в якому вони опинилися разом, не їхав, а повз. А потім і взагалі загуркотів, три рази чмихнув та зупинився.
– Приїхали… – невдоволено загомоніли люди і помалу почали розходитися, зникати у сутінках.
Пішли і Катя з Василем. Виявляється, є у них спільні теми для розмов. Бо за тими балачками про все на світі незчулися, як на свою вулицю завернули.
– А пам’ятаєш, як ми з тобою тут воєнні баталії влаштовували? – раптом запитав Василь. – Ніколи не забуду твого виразу обличчя, коли ти он з тих кущів вилазила: розхристана, злюча…
– Ох, і попсував ти мені нерви, Васько-базікало, – відповіла. – Ти мене краще не провокуй, а то дарма що сумочка у руках. Як всмалю нею по плечах, не гірш портфеля відчуєш.
– Та спробуй! Я із задоволенням подивлюся, як ти сторчака полетиш до баби Гані в картоплю. А потім накарачках зі своєю дорогоцінною сумочкою звідти виповзатимеш!
І вразу, уявивши ці кумедні моменти, засміялися удвох весело і заливисто. А потім довго не могли розійтися по домівках, бо згадували і свої бійки, і шкільні роки. Хихотіли ледь не до світанку…
– Певно, Маньчин Василь буде одружуватися, – одного дня за вечерею сказала мати.
Катруся ледь не вдавилася, почувши це.
– Звідки ти знаєш? – ледь чутно запитала. – З ким?
– Оксану Хомичеву братиме. Вони вже кілька місяців зустрічаються. А ти хіба не знала? Тю… Манька вже давно Оксанку невісткою називає.
Не плакала. Але без настрою Катруся ходила ще довго. Серце так зрадницьки нило, що якби могла – втекла б від самої себе на край світу. Якось верталася зі школи додому вже ввечері і біля воріт побачила знайому постать. Здивовано поздоровкалася. Василь якось дивно поводився. Жадібно почав вдивлятися в обличчя, здається, ось-ось почне рахувати всі її веснянки. Довго мовчав. А потім плутано вибачався. Катя ледве почула, що вона, виявляється, «надзвичайно гарна, коли сміється», як вже бачила спину Василя. Швидким кроком він ішов від неї.
А вже через тиждень хлопець вступив у хату. Був серйозний як ніколи. Ледь не силою посадовив на стільчика Катю, ошелешена мати з батьком і самі опору шукали. Ззаду переступали з ноги на ногу не менш здивовані друзі Василя із хлібом та горілкою.
– Овва! – нарешті вигукнув батько. – Катько, тебе, здається, сватати прийшли. Біжи, доню, або по гарбуза, або по рушника.
Обійшлися без цих атрибутів. Катя відразу погодилася. А через місяць часу і весілля відгуляли. Лише потім вона дізналася, чому такі чудернацькі свати були. У той день Василь ішов до Оксани. А по дорозі, раптом, ні слова не кажучи, різко завернув у двір до Каті. От у хлопців очі на лоба і полізли від таких крутих життєвих поворотів.
***
Уже 40 років разом. Діти, онуки, навіть правнуки тішать пару. «Бабуся Катруся», – кличе її маленька правнучка, повторюючи ім’я вслід за дідом Василем…
Юлія САВІНА,
Волинська область
| Comments: |
