Тримає у лісі понад 50 голів худоби

Заплутаними лісовими дорогами без провідника до оселі Володимира Зінчука не доберешся. Понад десять кілометрів треба проїхати вглиб лісу – і лише тоді вийдеш до хатини, де мешкає чоловік, який сам утримує понад п’ятдесят голів худоби.На хуторі Маринка (тут колись жила така бабця), що належить до Тойкутської сільської ради Ковельського району, Володимир Зінчук живе майже сорок років. Як прийшов сюди в зяті, так і прикипів серцем до навколишньої тиші та красивої природи. Хоч і немає в оселі ні світла, ні газу, перебиратися в село не хоче. Завжди під рукою дрова, тож грітися та їсти приготувати є на чому.
– А мені тут добре. Поки сонце світить, шпортаюсь по подвір’ї, а як стемніє, тре лягати спати, відпочивати. Ось такий розпорядок дня, – посміхається чоловік.
Коли ж захочеться побалакати з людьми, тоді їде на тиждень до дочок. Про себе чоловік розповідає мало та неохоче. І якби не Тойкутський сільський голова Василь Зіньчук, колишній однокласник дядька Володьки, ми б, напевне, не змогли б розговорити лісового самітника.
– Ще будучи школярем, Володька допомагав батькові пасти в колгоспі корови. Вчитися не хотів, а от робота пастуха йому подобалася. Коли підріс, познайомили його з Ганею, яка жила на хуторі, вони одружилися та так і жили тут, – розповідає сільський голова.
– Ще й року нема, як похоронив дружину, – приєднується до розмови чоловік. – То тепер сам господарюю. Дочки щодня із села навідуються, корів доять, хліба привезуть. Добираються сюди конем. Молоко продають на базарі.
– Скільки ж корів вони доять?
– Десь, може, 15, а коли все не видоять, то їм телята допомагають, і ніяких проблем нема, – сміється.
– Певно, полюбляєте молоко та сметанку?
– Ні, зовсім молока не п’ю і корів доїти не вмію. Просто звик до них. Колись в колгоспі 800 голів пас, а в мене хіба їх багато є? – хитро примружується.
І з великою неохотою показує нам свої володіння. На одному полі пасеться дійне стадо, в загорожі – молоде поголів’я. Всього ж нарахували понад 50 голів худоби. А ще є коники, якими їздить в село. П’ятеро котів та собак, а також гуси й кури. Охкаємо, коли чоловік перелічує свою господарку. Це ж скільки натупцятися треба біля всього! А дядько Володька лише всміхається. Він зовсім не бачить великого клопоту в утриманні корів, адже навколо – облогуючі колгоспні поля, які тепер нікому не потрібні, тож стадо пасеться, де захоче, а на ніч обов’язково приходить додому. Поруч річечка, де худоба п’є воду. Хтось подумає, скільки то сил треба докласти, аби гній почистити в хлівах, але й тут своя хитринка. Влітку корови ночують під відкритим небом, а стійло просто обгороджене дерев’яними брусками. Коли там все ступцюють, переганяє їх на інше місце, а на старому наступного року садить картоплю, бо ж земля насичена натуральним добривом. Врожай отримує хороший.
Правда, на зиму доводиться спродувати трохи худоби, залишається лише тридцять голів. Сіно косить косаркою. Заготовляє корму багато, то навіть ще з минулого літа скирта сіна залишилась. Взимку корів випускає погуляти.
– Вони хвою в снігу шукають, ягідники розривають, їм і такого треба, – розповідає чоловік.
– А не боїтеся, що вовки нападуть? – цікавимося, поглядаючи на лісові хащі.
– Ні, вовки тут колись були, – махає рукою господар. – А зараз треба боятися лише двоногих…
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•