Відмовився від чарки і поринув у творчість
{mosimage}Із Петром Віндюком із села Миляновичі Турійського району ми познайомилися спочатку заочно – завдяки листу, який він надіслав до редакції. У ньому чоловік гаряче запрошував «свою улюблену газету» в гості, кумедно описував своє нелегке життя і навіть приготував подарунок – власноруч намальовану картину про хутірське життя наших селян до 1939 року.Те, що чоловік із почуттям гумору, було зрозуміло відразу. Лист він почав із попередження, мовляв, писати багато не буде. Але у кінці списаного учнівського зошита вже переймався, що навіть і до половини не дійшов з того, що хотів розповісти. Нещодавно, будучи у відрядженні в Турійському районі, вирішили завітати до нашого читача. Застали Петра Петровича за його улюбленою останнім часом роботою – вирізуванням фігур тварин із дерева. Причому у натуральну величину. На подвір’ї у нього, як у зоопарку: антилопи, тигри, зайці, лелеки. Розмальована вся стіна будинку. А вже у хаті – тільки й встигай, що оглядатися та роздивлятися.
Не завжди він малював змістовні картини та вистругував із пеньків тигрів. Чесно зізнається, що всі його твори – то частина автобіографії.
– Я раніше пив усе, що горить, – говорить Петро Петрович. – Допився до того, що побили мене ледь не до смерті. Якимсь чудом вичухався, хоч і не є здоровим: погано говорю, та й не можу однією рукою щось делікатне робити. Жінка забрала сина і покинула мене. Залишився сам у цій великій хаті. І одного вечора зрозумів, що це кінець. Впав на коліна і почав молитися. Як вмів, своїми словами. І Бог мені допоміг, прийшов до мене в душу. З того вечора вже п’ять літ не п’ю.
Кілька років тому у нашого героя прокинулося натхнення до майстрування. І нехай його вироби не такі досконалі, як у визначних метрів світу цього, але не менш від того цікаві. Барвисті дикі тварини, застиглі у різноманітних позах, грибочки і пташки, картини природи, портрети близьких автору людей, вирізьблені полички й оригінальної конструкції стеля з яєчних лотків – не хата, а музей!
«В таке веселе обійстя до дядька Петра можна екскурсії водити», – подумалось мені, коли ми прощалися із гостинним господарем. Аби ще господинька знайшлася, яка б кількома словами перемовилася із ним серед тих застиглих дерев’яних постатей. Бо скучає чоловік за спілкуванням…
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
