«Не хочу, щоб батюшка у хаті сповідав, бо то вже до гробу»

У селі Набережне Демидівського району кожен покаже, де хата їхньої довгожительки Марії Буйволюк. На призьбі саме і сиділа вона у тіньочку. Маленька, сухенька, привітно посміхається. Так відразу і не скажеш, що бабці 102 роки на носі.– Ще б цюкала буряки, коб не ноги слабкі, – скрушно захитала головою, а за хвилину із гордістю додала: – Але як треба, то картоху чи якийсь суп зварю. Ой, дитинко, життя моє було трудне, – поринає у спогади Марія Костянтинівна. – Чи то шутка, стільки воєн пережити. Не встигла і пожити з Антіном своїм, як його із братом на фронт забрали. Загинули обоє. А свекра просто на подвір’ї забили. Залишилися лиш я з сином Сашком і свекруха больна.
Бабця Марія пригадала, як її німець суп заставляв варити. Злякалася тоді не на жарт! Але закінчилося усе тим, що німець сам і курку гладку та обскубану звідкись притяг, і сам біля плити стояв. Все по годиннику своєму контролював: скільки часу суп має кипіти, через скільки хвилин перчик кидати, коли саме цибулькою заправляти. «І знаєте, такий той суп добрий і жирний получився, що не продмухати! – мрійливо заплющує очі Марія Костянтинівна і посміхається. – Навіть відляв мені у каструльку.»
Десять літ Марія Буйволюк вдовицею пробідувала. Чорно у колгоспі працювала, а справити нової хати не могла. Але трапився їй хороший чоловік – вийшла вдруге заміж.
– То було навесні, садили якраз картоплю, – розказує Марія Костянтинівна. – Прийшла я з поля, ноги гудуть. І тут двері рип, заходить Микола і відразу до мене: «Я хочу, щоб ти мене прийняла». Думаю, з дуба дядько рухнув чи що? Розказав, що з жінкою не може жити, жене вона його від себе. Він старший від мене на років 15 був… Правда, всі мої криком кричали: не приймай, бо з жінкою бився і тебе буде бити, Сашка ображатиме. Я поплакала-поплакала і вирішила, що треба пробувати. Жінка його на все село обзивала і навіть розписку дала участковому, що не хоче з ним, таким-сяким, жити. Та й я боялася без такого документа приймати його. Це ж не шутка, за чужого мужа мені могли і хату спалити. А Микола був дуже хороший, пальцем не зачепив. Прожила з ним 20 років, дочка знайшлася. Хату оцю нову простору поставив, заробляв, мене дуже шкодував. Сашка мого прийняв як рідного. Бо сам ріс сиротою при мачусі, і горя із нею сьорбнув немало. Тепер от вже й ні Миколи, ні сина, ні зятя немає. Залишилися удвох з дочкою, та й онуки з правнуками навідуються.
– У вас в родині ще були такі довгожителі? – цікавлюся.
– Ні, зі свого роду я вже одна зосталася. Ходити вже нездужаю, та й останній рік у церкву підвозять. Не хочу, щоб батюшка мене в хаті сповідував, бо то вже до гробу діло йтиме.  
Ніяких секретів довголіття  у бабці Марії немає. Хорошим здоров’ям її Бог обдарував, бо ніколи і не хворіла. Щоправда, телевізор вона ніколи не дивиться. Каже, погано їй біля нього робиться, тиск скаче.
– То, може, ви газети вечорами ще читаєте? – запитую наостанок.
– Дитинко, та я ж безграмотна! За тими війнами не було коли у школу ходити. Але гроші порахую так як треба, аби лиш у руки їх багацько дали, – підморгує до мене, сміючись.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область

• Нравится
•