Стриптиз у Гадюківці
Продовження.
Початок у №№12–15, 18, 19Другою рукою він покрутив, дражнячись, у дівчини під носом великий жовтобокий плід.
Кривлячись, Алка надпила ще трохи й схопила Митроню за руку, намагаючись відібрати яблуко. Борюкаючись, вони впали на рядно, ледве не виливши рештки вина з пляшки, яку Алка туди поставила. Добре, що Песик зумів вчасно підхопити.
У Митрониних обіймах опинилося жагуче вертке Алчине тіло, воно обпалювало його нутро нестерпним вогнем, надто коли торкався пругких дівочих грудей, налитих соком, як ті паперівки, які навмисне їй не віддавав, розтягуючи миті палючих доторків.
Алка пищала, вириваючись із Митрониних обіймів, у запалі боротьби, сукенка її зовсім заголилась, але користався тим випадковим «стриптизом» у більшій мірі Васько Песик, витріщивши п’яні баньки на Алчині трусики, що виблискували білизною на темному фоні рядна.
Яблуко вона таки видерла в Митроні й, осмикнувши сукенку, розпашіла та збуджена, впилася в соковиту м’якоть рівними й біло-білими зубками. Сік бризнув з-під них на розрум’янені щічки й застиг на них кількома дрібними крапельками, мов росинки на пелюстках півонії. Проте в очах Митрониних Алка була прекраснішою від будь-якої квітки. Та картина і досі виникає в уяві чіткими яскравими барвами, роки і час майже не стерли жодної рисочки на ній, хіба трішки розмили рожевим туманцем недосяжно-далекої мрії.
Ковтнувши ще потрохи вина (навіть Ірка, беручи приклад зі старшої подружки, більше не вередувала), вони знову заляскали картами, а потім, регочучи, задавали й виконували бажання. А коли випало загадувати Митроні (а перед тим він, сходивши з Песиком у кущі нібито до вітру, змовився з ним, щоб якось повідомив про Алчин фант), він і загадав, почувши Васьків кашель, скупатися їй голяком у річці.
– Так нечесно! – закричала Алка, почервонівши. – Ми ж домовлялися без дурних бажань!
– А що ж тут дурного? – скорчивши невинну пику, обернувся до компанії Митроня. – Я ж не знав, кому загадую. Могло б і мені таке випасти…
– Ото сам і роздягайся! – надула ображено губки Алка.
– Е ні! – закричав Песик. – Алко, не викручуйсь! Або роздягайся, або біжи по пляшку, або…
– Або що? – не здавалася дівчина.
– Або ми тебе самі роздягнемо й укинемо в річку! Ги-ги!
– Тільки спробуйте! – схопилася на ноги Алка. – Я вам очі повидираю!
– І я! – ощетинилася, мов дика кішка, її подружка, ставши поруч.
Оте єхидно-дурнувате Песикове «ги-ги» не сподобалось і Митроні, але було годі щось переінакшити: дівчата втекли додому.
– От зарази, – п’яно гикнув Песик, коли вони розчинились у мареві перших сутінків, що непомітно закралися на річку.
– А ти йолоп! – кинув йому сердито Митроня й подався геть.
Цілий вечір не знаходив собі він місця: у грудях пекло, а в голові палало від випитого вина й грішних думок. Як злочинця на місце злочину, потягнуло незрозуміле бажання Митроню до річки, на той самий берег. Поки дійшов, темряву несподівано розігнав холодним срібним сяйвом пузатий місяць, що вигулькнув з-за осокорів на крайній вулиці. Митроня підвів схилену голову й обімлів: на краю берега маячила дівоча постать.
У ноги йому потекла гаряча смола, а серце ніби стиснула невидима рука, лоскітно помацавши перед тим зсередини всю грудну клітку.
Микола ШМИГІН
| Comments: |
