Три постріли чемпіонки Роксолани
Роксолана ДЗЬОБА-БАЛЯН
Постріл перший – трагічний
Чарівна й усміхнена Роксолана зустрічає нас на інвалідному візку, готує смачну каву. Вольова, цілеспрямована та енергійна жінка просто випромінює оптимізм. Хоча за 28 років уже чимало довелося пережити.
Одинадцятикласниця перебігала через залізничну колію в забороненому місці неподалік мосту і потрапила під поїзд.
– Це тільки моя вина, – пригадує Роксолана. – Електричка мене зачепила і протягнула 250 метрів. Десь через дві доби я отямилася в реанімації. Пережила шість складних операцій, медики ампутували обидві ноги. Це сталося у березні 2000-го року. До випускного у школі залишалося кілька місяців. Мріяла стати юристом...
Драматичних, трагічних поворотів у її житті ще сталося чимало. Але вона витримала удар, вистояла, хоч і без ніг. А допомогло оповідання Джека Лондона “Любов до життя” – про силу людського духу.
– Коли звичайні люди його читають, то, можливо, навіть не зовсім усвідомлюють і розуміють усю глибину, – розмірковує вона. – А потрапивши в якісь надзвичайні обставини, по-іншому сприймаєш таку літературу. Тому можу впевнено сказати: мене врятувала любов до життя, адже мені було лише 17 років. І, найголовніше, величезна підтримка рідних, друзів. У той момент це було дуже важливо й необхідно. Стала задумуватися: якщо Господь зберіг мені життя, то воно повинно й надалі продовжуватися, а не марніти. Звичайно, бували хвилини відчаю, розпачу і безнадії, але вони трапляються і в здорових людей.
Постріл другий – оптимістичний
Уже в серпні того 2000-го Роксолана поїхала в реабілітаційний центр для інвалідів. Її навчили пересуватися на візку, доглядати за собою. Але найважливіше – психологічний фактор, коли побачила й усвідомила, що вона не одна така на світі.
– До своєї травми навіть ніколи не зауважувала, скільки людей на інвалідних візках, – продовжує жінка. – І вони навчилися з цим жити. Люди спілкуються, закохуються, створюють сім’ї, народжують дітей. Досить швидко я зустріла чоловіка, він був повносправний, вийшла заміж. Вагітність проходила дуже важко. Вісім років тому народила доньку, яку ми назвали Еліна-Адріана. В мене не було надто багато вільного часу, щоб зациклюватися на своїй біді.
Але це ще не всі випробовування для чемпіонки. Добре відомо, що Бог дає стільки, скільки людина може витримати. Чотири роки тому її чоловік Андрій у віці 25 літ помер від онкологічного захворювання.
Залишилася Роксолана з донькою...
Якось у кав’ярні до неї підійшов чоловік і сказав, що його звати Юрій. Півтора року тому вони побралися. Так у її житті складається: скільки випробовувань, стільки й подарунків долі. В неї такі ж клопоти, як і в більшості жінок: приготувати їсти, відправити доньку-другокласницю в школу, яка вже в міру своїх сил допомагає мамі.
Постріл третій – переможний
Ще в реабілітаційному центрі їй запропонували спробувати себе у стрільбі з лука. Але Роксолана вперто відмовлялася.
– Мною зацікавився тренер команди Михайло Корнідович Хусківадзе, який наполегливо телефонував і запрошував в секцію, – пригадує чемпіонка. – Очевидно, розгледів мій потенціал. Тренувалася рік, але коли завагітніла, то аж до народження доньки всі спортивні заняття припинила. Продовжила в 2005-му з особистим тренером Олегом Петровичем Ілляшенком.
Через рік Роксолана стала чемпіонкою Європи у командних змаганнях. У 2007-му на чемпіонаті світу в Південній Кореї була четвертою. На Пекінській олімпіаді Роксолана виборола сьоме місце. Завжди щось заважало перемогти. Були і сльози, й істерики, кидала лук. Але тренер заспокоював: “Ще не прийшов твій час”. І нарешті у 2010 році у Франції в місті Віші здійснила свій переможний постріл – і стала чемпіонкою Європи. Завоювала для України ліцензію на олімпіаду в Лондоні.
– Якихось особливостей немає в цьому виді спорту, – пояснює спортсменка. – Найголовніше: впевненість, віра в себе і стальні нерви. Але це необхідно і в повсякденному житті. Дуже важливо в момент пострілу відключитися, не чути криків глядачів. Тільки мішень і лук.
– В мене ще немає найвищої спортивної нагороди – олімпійської медалі, – продовжує вона. – Але після моєї перемоги у Франції міський голова Львова Андрій Садовий пообіцяв автомобіль. У жовтні минулого року вручив сертифікат на 100 тисяч гривень, за який ми придбали машину. Я щиро вдячна панові Садовому, адже не всі вітчизняні по-літики виконують свої обіцянки.
– Не знаю навіть, як передати свої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отримуєш золоту медаль і звучить гімн України. В той момент душа співає й плаче одночасно, – ділиться враженнями Роксолана.
Наші паралімпійці – приклад мужності, сили волі та справжнього патріотизму. Вони стають чемпіонами, і на всіх континентах звучить український гімн. Лише тоді держава згадує про них, і то не завжди. Але вони вперто тренуються і готуються до нових перемог, щоб прославити свою Батьківщину – Україну.
Кость ГАРБАРЧУК, м. Львів
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
