Де паслися корови, тепер ошатний госпіталь
– У 1999 році я прийшов на місце головного лікаря цього госпіталю. Побачив – жахнувся. Територія не обгороджена, фури їздять, корови пасуться, собаки гоняться, мотоцикли гуркотять – не госпіталь, а проїзний двір. А тут же по 5000 людей в рік лікується. Засукав рукави, і при підтримці тоді ще губернатора Рівненщини Миколи Сороки, який воістину підняв на толоку всю область, ми взялися за відбудову. 2003 – рік розквіту нашого медичного закладу. На 13,5 гектарах «виросло» ціле село із 50 будиночків-палат для пацієнтів. Кожен має люксові зручності і всі комунікації. Відтоді до нас постійно приїжджають із оглядом гості. Я колись нарахував, що в рік до мене навідується до 70 делегацій з усього світу. Особливо були вражені росіяни, навіть два ордени мені вручили: Олександра Невського ІІІ ступеня та «Честі і слави».
«Вболіваю за Україну»
– Моїм найбільшим досягненням у житті я вважаю збудовану на території госпіталю церкву. Уже через півроку, як я приступив до обов’язків головного лікаря, відкрив невеличку капличку у корпусі. Пам’ятаю, що у першому хресному ході із освяченням госпіталю нас було аж… четверо разом зі священиком. Така тут була духовна руїна. Проте згодом наша церква набула сили, полюбилася не тільки відпочиваючим, а й мешканцям Клевані. Тож, у 2008 році ми вирішили будувати новий храм. І знову, чи то Бог так дає, толокою взялися за справу. Вдячний за підтримку всім, особливо голові облдержадміністрації Василеві Берташу.
Вболіваю за Україну. І дуже мрію побачити той час, коли вона нарешті підніметься і випростається. Весь світ заздрить українцям, бо вони найроботящіші і найкрасивіші, а по-справжньому і хвалитися нема чим. Хвилююся за госпіталь. Його називають еталоном турботи про ветеранів (не тільки фронтовиків, а й учасників усіх локальних воєн і воїнів УПА) – тож нехай би працював у такому ж темпі і надалі.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |