Читаю листи у рубриці «Розкажи про свою любов» і завжди думаю: добре тому, у кого це кохання взаємне. Хочу розповісти про свою любов. Це було давно, ще у 60-ті роки. Ми росли в одному селі, ходили в одну школу. Були однолітками. Ось тоді і прийшло до мене моє перше і, як виявилося, останнє кохання. Коли ми були у четвертому класі, я сказала подругам, що кохаю його, а вони переказали йому. Він пожартував, що скаже вчительці, хоч я відчула: він до мене небайдужий. Ми були дуже щасливі, коли були разом. Це кохання підносило на крилах. Провела його в армію. В листах він мені описав усе, що не зміг розказати, як він мене кохає. Листи були такі хороші, зворушливі, що навертались на очі сльози. І тут я виходжу заміж. Не можу засуджувати своїх батьків, але вони цього хотіли. На весіллі так плакала, що не бачила світу. І зараз я уже в літах, виросли онуки, і в нього також. А коли його зустрічаю, то для мене це свято. Я дивлюся на нього з любов’ю. Як мені боляче, що я зробила таку помилку. А коли зараз живу одна, все передумую: не чекала чотири роки, то прочекала все життя. Пишу для того, щоб ніхто не повторив моєї помилки. Бо пройшли вже роки, і я його ще кохаю, а за кохання треба боротися і берегти його. Чого не зробила я.
Ваша постійна читачка,
м. Рівне
Comments: |