Рівненчанин стажувався у коваля аж у Голландії
Сергій Торуля
Про роботу коваля міський житель Сергій не мав і зеленого поняття. Проте дуже швидко зрозумів, що метал дає більше можливостей для польоту фантазії, аніж дерево. Мовляв, у нагрітому стані маєш у руках той самий пластилін – ліпи, що забажаєш. Певно що, без навиків і елементарних знань діла не буде. Сергій пізнавав ази на приватному підприємстві художньої ковки. Вчили його, по суті, з нуля: як стати, який розмах робити, як молоток тримати і як до ковадла підійти.
– Мої перші вироби – квіти: троянди, гербери, кали, ромашки… – розповідає Сергій Михайлович. – Пригадалося дитяче вміння робити різні саморобки. Але тим не менше, цю науку схопив швидко. Потім взявся інтер’єри оздоблювати, і справа пішла. Тепер я вже дозволяю собі експериментувати. Наприклад, роблю троянду із одного суцільного шматка металу без зварювання. Це надзвичайно важко, але неймовірно цікаво. От де ювелірна робота! Варто перегріти або недогріти метал і все: потім майже з готового виробу то пелюстки відвалюються, то бутони відпадають. А останнім часом захопився виробами із дамаської сталі.
Сергій Торуля виявився здібним учнем, став непоганим майстром, а згодом і вчителем. Адже відкрив власну майстерню у селищі Гоща й, на прохання Рівненського центру зайнятості, почав вести там практичні кількамісячні курси ковальської майстерності. Тепер до нього з’їжджаються ковалі практично з усієї України: Херсонської, Сумської, Одеської, Дніпропетровської, Чернігівської, Хмельницької областей. Як розпо-відає Сергій, вік слухачів від 18 до 60 років. Здається, яка та наука в передпенсійному віці? Але ж ні, виявляється, спеціально їдуть отримати знання, щоб на заслуженому відпочинку займатися тим, чого душа прагне. Є такі учні, які вже по кілька років працюють ковалями, проте хочуть навчитися чогось новенького. І тоді триває своєрідний обмін досвідом. Бо привозять із собою кольчуги, кинжали, дверні ручки у вигляді буйволячої голови, підсвічники у формі морського коника, залізних метеликів тощо.
– Я сам такий, – каже Сергій Михайлович. – Пос-тійно кручуся у світі заліза, беру участь у всіх фестивалях і здибанках ковалів. Ніколи не пройду повз будь-якого знавця ковадла. Є такі дідусі, які все життя виробляли тільки лемеші і сапки, але і в них є чому повчитися: набита рука, точні рухи, автоматизм. Колись я спілкувався із чоловіком, який 60 (!) років простояв біля ковальського горна. Мало того, він виховувався у сім’ї, де всі чоловіки, починаючи ще від його пра-діда, були ковалями. Уявляєте, який там досвід переплетений із традиціями? Якось, будучи на фестивалі в Івано-Франківську, познайомився із відомим голландським ковалем Хубом Сенсеном. Його роботи є на Червоній площі у Москві, в Санкт-Петербурзі, в Європі. Цей, вже поважного віку чоловік все життя мандрує, об’їхав із майстер-класами напевно весь світ. А мене запросив до себе на двотижневе навчання. В Європі ручна робота надзвичайно дорога, але які там умови праці для ковалів! Хуб відвіз мене на фабрику у Німеччині, яка вже 200 років виготовляє і удосконалює виключно ковальські інструменти. Там такі кліщі, такі наковальні, горни і пневмомолоти, що нам навіть і не снилися. Проте до роботи із ними стають люди, які пройшли кількарічне навчання. Наприклад, у Голландії, аби підкувати коня, людині треба три роки цьому вчитися. У курс входить не тільки вивчення процесу накладання підкови, а й докладної анатомії тварини. Хоча наші спеціалісти, як мені зізнався Хуб, і без інститутів дуже тямущі. Мовляв, якби із українською працьовитістю стати до горна із їхніми європейськими інструментами – ціни б нашим виробам точно не було!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
