Наречений втік зі свого весілля і… вигравав на чужому

Підпис відсутній

Нещасливий   шлюб передбачив хіромант

Ольга виросла у звичайній сільській сім’ї – у батьків було дві донечки: вона і на рік молодша Світлана. Тато, коли вони ще були зовсім малі, втратив ноги (мав гангрену, тож лікарі змушені були їх ампутувати). І дівчатка стали головними маминими помічницями. Порядкували нарівні і в хаті, і в полі. І як при цьому встигали ще й добре вчитися? Але факт: обидві були відмінницями.
– Скоро закінчите школу, думайте, куди поїдете далі на навчання, – якось під час вечері завів мову батько.
– Що ви, як ми вас тут з мамою залишимо самих? – спробувала заперечити Ольга.
– Ох, ви мої дорогі мурашки… Хочете вік вікувати в селі? Тож я не геть немічний, багато чого навчився робити. Не пропадемо. А вам треба у світ вибиватися, бачу, будуть з вас люди.
Доньки послухали. І, закінчивши школу (хоч між дівчатками був рік різниці, ходили в один клас), подалися далі здобувати вищу освіту до Москви. Напросилася з ними їхати і найкраща подруга Ірця. Так усі троє стали студентками. Правда, потрапили у різні групи, але в гуртожитку жили в одній кімнаті. У рідне село приїздили лише двічі на рік. Якось до них в купе підсів цікавий чоловік. Дівчата відразу між собою «охрестили» його професором за акуратно підстрижену борідку. Але пізніше в розмові дізналися, що Сергій Іванович дійсно був науковцем – їхав на якийсь симпозіум. Він зацікавив дівчат розповідями про те, як можна за лініями рук передбачити долю людини. А потім запропонував «зчитати» з долонь майбутнє кожної.
– Ірина вийде заміж у своєму селі і щасливо житиме в шлюбі… – почав розповідати.
Однак подруги його навипередки стали перебивати. Мовляв, в Ірці є серйозний кавалер у Москві – і вони вже збираються розписатися. Професор тільки усміхнувся.
– А ти, Світлано, підеш за розлученого, – почав віщувати другій. – Зовсім скоро. Житимеш, як у Бога за пазухою. Тільки діток не буде.
Знову дівчата загули. Світлана дуже різка, нікому й слова не стерпить. Он, у свої 20 з жодним ще не мала серйозних стосунків. Чоловік і тут  не сперечався. А глянув на Олину руку – і перевів мову на інше.
– То що, в мене вже така доля-недоля, що й сказати нічого? – Олі стало образливо і вона смикнула долоню.
– Скажу, як хочеш. Судився тобі вік довгий, не переживай, та півжиття віддаси людині, яка мучитиме тебе. Але не горюй. Після сорока зустрінеш людину, з якою забудеш про усі минулі образи.

Міняв коханок,   як рукавички

Першою ошелешила усіх Світлана. Не минуло й півроку, як вона повідомила батькам, що… виходить заміж. Дівчина позна-йомилася у Москві з розлученим чоловіком (дружина виїхала з дочкою за кордон) на 12 років старшим і прийняла його пропозицію руки та серця.
Потім Ірця уся в сльозах зізналася, що її московський кавалер покинув і що, отримавши диплом, неодмінно повернеться додому. Так і сталося. Вона справді в своєму селі почала зустрічатися з хлопцем і невдовзі вийшла за нього.
Ольга почала розуміти: пророцтва справджуються. Вона дуже обережно ставилася до залицяльників, аби не обпектися і довести бодай самій собі, що усе сказане хіромантом – нісенітниця, просто збіг. Але долю не обманеш. Якось гуляла на весіллі у родичів – вподобав її заїжджий музикант. А що вже гарно залицявся, а що вже обходжував! Минув якийсь час – і вона заміж зібралася.
– Ой, не пара він тобі, – з цими словами під час весілля підсіла до неї бабуся. – Завтра ж думай про розвід. Глянь, що витворяє.
А Петро вже з компанією зібрався йти грати на чуже весілля – бо добре платять. Ось так, з шлюбною квіткою, і подався – вигравав та виспівував на чужій забаві, а його молода дружина сиділа вся у сльозах і самотньо дожидалася поділу короваю.
І почалося те пекло, якого боялася і про яке була попереджена. Щодень – п’янки-гулянки, які вимотували всю душу. Вночі – муштра. Мовляв, яка вона, Ольга, негарна, що нечистий його, Петра, попутав взяти таку страшнючу дівку за жінку. Але чому тоді не розлучилися?
– Він міняв коханок, як рукавички, на мене кричав, але не відпускав, – зізнається Ольга. – Я – сильний економіст. Помаленьку ми обжилися, заснували свою фірму (оформив усі документи на мене), стали добре заробляти, поставили хату, купили одну машину, другу. Син підростав, мусила миритися. Але одного разу під час відпочинку за кордоном він почав мені розповідати, як шалено закохався і що та, інша жінка – усе його життя і ось-ось має народити йому доню…
Судовий процес був нелегкий. Петро обливав Ольгу брудом і вимагав залишити заледве не все майно за ним. Вона ж наполягла: перепише на нього фірму за умови, що віддарує їй земельну ділянку на околиці міста. На тому й розійшлися.
Плантації квітів знищили з помсти?
Ох, нелегко було те пережити. Але Ольга зібралася з силами, аби довести: зможу! Найперше вирішила кардинально змінити зовнішність: постриглася, перефарбувалася у блондинку і набрала кілька кілограмів (бо й справді, останнім часом була схожа на загнану шкапу). Тоді взяла у банку позику й зайнялася вирощуванням квітів. Засукала рукави і пахала нарівні з найманими робітниками. За три роки її продукцію вже знали в різних куточках України.
Якось Ольгу запросив на ювілей добрий знайомий. Серед гостей був і її Петро. Стільки часу не бачилися… Він очам не міг повірити – колишня дружина просто розцвіла, а та, друга, була схожа на заморену шкапу… Не дивився на Ольгу – їв її поглядом. А через кілька днів завітав у гості, просив прощення і другого шансу, аби зійтися. Жінка тільки розсміялася і попросила більше ніколи до неї з такими пропозиціями не підходити.
…Серед ночі пролунав дзвінок. «Знатимеш, як відмовляти…» – прошипіли на іншому кінці дроту й кинули слухавку. До ранку Ольга не заснула – передчувала, що щось має статися. Щойно світало, одягнулася і поїхала до своїх різнобарвних пахучих плантацій. І за серце взялася: квіти поопускали голови, зелень «поржавіла»… Виявилося, один з робітників неправильно розчинив «хімію» і не підживив, а потруїв усе. У випадковість Ольга не повірила.
Відтоді минуло кілька літ. Нині в жінки ще більше господарство (вона не зневірилася і розпочала справу з нуля!).
– А той, другий чоловік, з яким щастя вам обіцяв хіромант, поряд? – випитую.
– О, бачу, ви теж вірите в долю. Так…
Світлана РІДНА,
Тернопільська область

• Нравится
•