Шукає брата 20 літ

Галина Ковальчук із села Білівські Хутори Рівненського району вже двадцять років не має спокою. Каже, що підтримує її на цьому світі велике бажання – знайти брата, який пропав одного липневого дня 1990 року. Вона впевнена, що він живий і здоровий…
Галина Григорівна народилася у селі Злазно Костопільського району. Ще малими удвох зі старшою сестричкою пережили велику трагедію –  від раку померла їхня мама. Через якийсь час батько одружився вдруге. Мачуха, Євгенія Гордіївна, стала дівчаткам за матір і народила ще двох братиків: Миколу і Тараса.  
Жінка пам’ятає події того злощасного дня так, ніби це сталося вчора по обіді. Був спекотний літній день – 14 липня 1990 року. Вона повернулася з Рівного, куди їздила за покупками, і дуже здивувалася, що її не зустрічають, як завжди, улюблені братики. Вдома дізналася, що Микола десь біля батька крутиться, а п’ятирічний Тарасик побіг на вулицю із дітлахами гратися.
– Відтоді ми його не бачили, – згадує зі сльозами на очах моя співбесідниця. – Похопилися під вечір, а Тарас як у воду канув. У той день з ним бавилося дві дівчинки, Лариса і Люда. Це підтвердила наша сусідка, вже покійна нині баба Ярина. Проте, коли міліція приїхала і почала опитувати, вони удвох перелякано запевняли, що навіть не бачили мого братика. Оскільки ми жили біля річки Горинь, то перша думка була – втопився. Однак після довгих пошуків міліціонери розвели руками: ані тіла, яке б виплило нехай навіть за 100 кілометрів, ані живої дитини, яка б приблудила до притулку, лікарні, дитячого будинку, так і не знайшлося. Моя мама ридала і щодня ходила попід річкою ще рік. Ми навіть переживали, щоб сама не пішла за водою. Я ні секунди не сумніваюся, що мій брат живий – тіла ж так і не знайшли. З того часу у пошуках Тараса я, напевно, всю Україну обходила вздовж і впоперек. Усіх ворожок і екстрасенсів обійшла. Найцікавіше, що всі вони стверджують: Тарасик живий і навіть колись повернеться додому. А от коли? Цього ніхто не каже. Якось, ще у 1995 році, в Івано-Франківській області жив дід Гой, тепер вже покійний. Батько до нього їздив. Тільки переступив поріг, а дід відразу до батька: «Сина шукаєш, бачу. Він живий, але нащо він тобі?» Батько від таких слів остовпів. Дід на те похитав головою і сказав, що «він там має залишитися, тому не варто його шукати», і порадив татові раніше їхати додому, бо в дорозі машина має зламатися. Так і було…
А у 2005 році я у вашій газеті прочитала про одну таку Поліну Семенівну з Житомира. Поїхала до неї. Вона уважно подивилася на фотографію Тараса і раптом спитала: «А скільки кілометрів від вас до Польщі?» Я здивувалася, кажу, десь кілометрів триста. І жінка повідала, що Тараса нашого тоді викрали. Він живе в нормальній сім’ї, одинак у батьків, живий-здоровий, навчається в академії.
Зараз Тарасу має бути 25 років. У нього світло-русяве волосся і шрам над правим оком – собака вкусив. Його справжні батьки, Григорій Кіндратович та Євгенія Гордіївна, живі, а Галина, хоч і живе в іншому районі, не припиняє пошуків. Шкодує батьків, дуже вже вони побиваються, адже другого сина, Миколу, теж ще молодим поховали.
– Я в одну тільки передачу «Жди меня» писала десять разів, – розказує Галина Григорівна. – Зверталася навіть у Міністерство закордонних справ. Якби могла – то й до Інтерполу добралася б. Тарас мені постійно сниться, дорослим, дуже схожим на батька. Змалку був ніби скопійований з тата. Ваша газета в Інтернеті є, її багато читають – можливо, хтось і відгукнеться. Поки я ходжу, буду його шукати. Так хочеться, щоб старенькі батьки хоча б перед смертю на нього подивилися…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото автора

• Нравится
•