Пошкодував Бог циган – дозволив вештатись по світу…
У цій циганській «комуналці» прописано аж 34 людини
Так вже повелося з давніх часів, але до ромів інші національності ставляться упереджено. Недарма малих дітей лякають в селах: «Не будеш слухатися, цигани вкрадуть». Мають вони погану звичку до крадіжок, не стоять осторонь наркобізнесу, а що вже часті гості в міліцейських зведеннях – ні для кого не секрет. Тим не менше, роми – велика загадка нашої цивілізації. Вони живуть скрізь, проте де їхня батьківщина – ніхто не знає. Через віки роми пронесли свою культуру та мову. Вони, безперечно, володіють якимись чарами. Чого лише варті ті сотні заяв у міліції від жінок, яких циганки загіпнотизували, «туману напустили», порчу навели – і без всіх збережень залишили.
У селі Прилуцьке, яке розкинулося поблизу обласного центру Волині, є циганська вулиця. Взявши на озброєння їхню відому приказку «Різні люди в табір приходять, циганський закон велить їх прийняти», прямую до першої-ліпшої хати. По дорозі трапляється молодий циган, у якого намагаюся з’ясувати, чи є тут якісь поважні роми, які можуть розповісти про циганський рід, традиції і устої.
– Так виходь за мене заміж, про все сама дізнаєшся, – відразу реагує дотепний смугляк.
– Згідна, – підігрую. – Коли сватів чекати?
– Та які свати? Зараз підемо в бар, купимо горілки – і все сватання…
Як я потім зрозуміла, молодик був правий: одружуються цигани швидко, без особливих церемоній. Головне, аби батьки домовилися.
21-річна Ліда тут у невістках, забрав її прилуцький жених із Володимира-Волинського. Усміхнена, щира – єдина серед усіх циган на цій вулиці, яка запросила до хати і запропонувала сісти. У маленькій низькій оселі живе шестеро чоловік. Здивувала чистота і акуратність, тут вже давно користуються природним газом. Ліда хоч і має чорне, як галчине крило, волосся, лицем біла. Виявляється, народилася вона у змішаному шлюбі, тато у неї українець.
– Я вчилася до шостого класу, – розповідає. – А далі мама від раку померла, я затужила. Мої чотири сестри були в інтернаті, тому закінчили школу і навіть мають роботу. У 16 років по телефону познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Наша циганська служба знайомств допомогла.
Ліда вже вагітна третьою дитиною. Запевняє, що це буде остання, бо у неї проблеми зі здоров’ям. І взагалі, всім дітям вони з чоловіком налаштовані дати повну шкільну освіту. А ще у планах молодої сім’ї – офіційний розпис, адже дівчина досі вважається як мати-одиначка.
Своєю присутністю на цій вулиці я, певно, наробила великого шурхоту. Що ж, циганська пошта у всі віки працювала відмінно. З хат почали виходити люди. Слова «газета, журналіст» для них порожній звук. На мене дивилися підозріло і пос-тійно запитували: «Ну… А нам що з того буде?» Відчувалася їхня вроджена хватка зі всього мати зиск. Чоловіки взагалі відмовляються говорити, в плечі заштовхують своїх більш охочих до балаканини жінок в хату і демонстративно зачиняють двері. Фотографуватися відмовляються.
Цікава деталь – довгожителів серед циган немає взагалі. Показали мені халупу, в якій живе стара циганка. З вигляду і справді похилого віку: обличчя, як гниле зморщене яблуко.
– Ой, ляля, та я вже стара. І тоді погано жилося, а тепер ще гірше. Я тобі, лялька, нічого нового не розкажу. Грошей нема, пенсії не платять… – заторохкотіла з порога жінка.
– А скільки ж вам років?
– Та вже 52…
Далі розмови не вийшло. Враз десь взялася розлючена молодичка і зарепетувала щось своєю мовою до старшої. Зчинився такий ґвалт, що я ледве не оглухла. Слідом прибіг циган, і мене чемно, але поспішно спровадили, постійно повторюючи, що вони «ну геть нічого не знають».
Роми бояться непроханих гостей. Якщо бояться – значить, мають на те причини? Як би там не було, але ми для них «гаджо» – чужі. От своїх ніколи не здають. Бо з якого тільки боку і на якій тільки козі я не намагалася «під’їхати» до них в надії дізнатися, яка циганка ворожить і порчу знімає – глухий номер. Мені десять чоловік підтвердили, що тут таких нема. На обличчях був щирий подив, на мене спрямовували чесний погляд – я, правду кажучи, аж почувалася ніяково. І справді, як я могла подумати, що циганки вміють ворожити?! А хто ж тоді по автостанції ходить, просить ручку позолотити? Тим не менше, мене вперто запевняли: жінки в циганських сім’ях або домогосподарки, або спекулянтки: торгують «лахами» та скуповують горіхи.
Руті 27, вона має трьох дітей і належить до віруючих циган-п’ятидесятників. Щороку кількість навернутих у віру збільшується, вони навіть побудували молитовний будиночок і намагаються жити за Божими заповідями. Молода жінка мешкає у просторій хаті разом зі своїми батьками. Дякує Богу, що «метал пішов», тож чоловік вже заробляє «буває і по 150 гривень в день». Рута неграмотна, вона жодного дня в школу не ходила! Мовляв, батьки не пустили. Натомість має семирічного школярика – сина Антаса, біля якого почала вчити Букварика.
У Прилуцькому проживає в загальному три тисячі осіб. Ромів підрахувати серед них практично неможливо, запевнила секретар Прилуцької сільської ради Галина Попович. Вони багато мігрують, місце проживання не завжди співпадає із пропискою. Приблизно в селі живе 150-200 циган. Є навіть така халупка, в якій прописано… 34 (!) людини. Сім’ї у циган великі: мінімум троє дітей, в середньому шість-вісім. Всі матері-одиначки. І ніяка перевірка не зможе зафі-ксувати протилежне. Навіть наявний чоловік у хаті буде представлятися соцслужбам як «Сусід! В гості прийшов».
– Загалом роми не пакостять там, де живуть, – говорить Галина Анатоліївна. – Тож проблем немає, все спокійно. Офіційно працює дуже малий відсоток. Якось одна циганка мені фиркнула: «Я тобі що, хлопка, щоб робити?» Єдине, за що мусимо з ними сваритися – навчання дітей. Повну базову освіту отримали одна чи дві їхні дитини. А так, аби до четвертого класу доходили. От нещодавно прийшла до нас 19-річна циганка і там, де треба було розписатися, поставила хрестик!
Із хати – у кибитку
Пригадалася мені одна давня розмова. В автобусі чиста доглянута циганка, яка була зі своєю дочкою-підлітком, говорила знайомій: «Уявляєш, маю п’ятеро дітей і оцю одну, як не з нашого табору! В школі їй подобається вчитися та ще й надумала у музичну записатися, на піаніно бренькати. Тепер от мушу возити туди-сюди». Ніби і жалілася вона на дочку, а в той же час відчувалася гордість...
Проте факт є фактом – цигани не те що не дуже, а взагалі не опікуються освітою дітей. Початкова школа, де їхніх дітей навчать писати і читати – найвища планка. Далі школа життя, гастролі у сусідні області, жебрання. Лише одиниці отримують атестат. І за статистикою – 2% із 48 тисяч зареєстрованих ромів в Україні мають вищу освіту.
Якось у Торчині Луцького району, який теж славиться великою кількістю ромів, мені підказали одну циганську сім’ю, в якій глава сімейства все життя працює, а діти закінчили школу із золотими медалями. Степана Юзепчука, на жаль, вдома не застали, вдалося поговорити з його дочкою-красунею Іванкою. Вона вже вчиться в університеті, вийшла заміж (за українця), проте гордо іменує себе циганкою. Каже, що у неї в сім’ї культ навчання і роботи: як були розумні та працьовиті їхні предки, то й нащадки такі ж. Щоправда, зізналася Іванка, що і коло спілкування у родині відповідне, не мають вони вже діла до «грязних» циган.
68-річний Олександр Берлевич із Прилуцького вже 35 років працює на одній роботі – охоронцем... у міліції. Виростив і вивчив із дружиною трьох дітей, які вже давно мають свої сім’ї. Невдоволено кривиться, коли його називають циганом і, зізнається, що він, напевно, найстарший серед ромів на весь Луцьк. Каже, що походить із осілого народу. Дід постійно жив у Торчині, був хорошим майстром і створив фірму, яка за Польщі прокладала кам’яні дороги. Його батьки теж мали свою хату, правда, не пожили в ній вдосталь. Коли почалася війна, батька забрали на фронт, а мати слідом загинула. Снаряд влучив просто у будинок, лише малий Саша якимсь чудом залишився живим.
– Мене перевіз до себе на хутір у Горохівському районі бездітний дядько, – згадує Олександр Никифорович. – При ньому я почав ходити в школу. Але коли був у четвертому класі, мене віддали тітці, яка вела кочове життя. Спочатку було дуже важко: сільська дитина, яка звикла до хати, опинилася у кибитці між коней! Я всього сахався, а потім звик. У нашому таборі чоловіки були ковалями. Тільки ми зупинялися десь, відразу приходили місцеві жителі і замовляли серпи, ножі, сапки, підкови. Жінки дивилися за дітьми, гадали. Так було влітку, а восени ми в’їжджали у якесь село і шукали житло, щоб перезимувати. Бідніші селянські сім’ї відгукувалися відразу, їм було вигідно прийняти нас. Роми забезпечували господарів дровами, ножами і серпами. Періодично з табору в інший втікали ті молоді люди, батьки яких не змогли між собою порозумітися і дати дітям благословення на сімейне життя. Через тиждень молодих вертали, аби зробити їм весілля. (До речі, моя середня дочка теж так зробила – втекла. Якби не це, я б ніколи не дозволив їй піти за того цигана. Але після втечі мусив одружувати їх.) Бароном обирали заможного чоловіка, який користувався авторитетом, йшли до нього за порадою. Якісь внутрішні проблеми вирішували теж своїм власним ромським, гуманним судом. Тілесного покарання не було і зараз немає. Нам не потрібна політика, добровільно на війну ніхто не піде. Та й гвалтівників і маніяків серед нас теж нема.
«Жебракування – це почесне ремесло»
Енциклопедія зазначає, що цигани (самоназва – рома), вийшли з Індії ще понад 1000 років тому. Традиційними їхніми заняттями були ремесла (ковальство, столярство, конярство) та музика і ворожіння. Так їхня історія виглядає в ідеалі. Існує й інша: за жебрацтво, злодійкуватість, шахрайство більшість країн оголошували їх «поза законом» і виганяли, страчували, клеймили. До речі, деякі сучасні демократичні країни досі користуються прадавньою практикою: Данія, наприклад, взагалі не пускає ромів на свою територію, а Франція минулого року розпочала масштабне виселення цього народу. Україна циган не клеймила, вони тісно увійшли в нашу історію та фольклор («Крутить, як циган сонцем», «Обдурив, як циган на ярмарку», «Наліг, як циган на ковадло»). Можна навіть знайти легенду про першопричини циганського кочового життя. Мовляв, коли розпинали Ісуса Христа, то цигану було доручено викувати цвяхи для рук та ніг. Завершення оповіді різне. В одних випадках мовиться про те, що циган пошкодував Бога і сховав одного цвяха – за це Ісус нагородив його і все його плем’я можли-вістю вештатись по світу і нічого не робити. В інших варіантах ром виковує більше цвяхів, ніж потрібно, розраховуючи на більшу плату, за що Бог позбавляє його права на постійне пристановище і прирікає весь циганський рід до вічних мандрувань.
Тим не менше, сучасний спосіб життя циган змінився. Практично всі вони припинили кочування (в Радянському Союзі їм наказали осісти ще в 1956 році). Хоча ще й досі в світі можна побачити кибитку із замурзаними циганчатами, яку везе… «залізний кінь» марки «Мерседес»! Нема чому дивуватися, адже циганське суспільство, як і будь-яке інше, має соціальне розгалуження: на бідних і багатих, на грамотних і не грамотних, на працьовитих і злочинців, на православних і євангелістів. А ще вони самі себе ділять на ромів і циган. Голова громадської організації волинських ромів «Терне Рома» Сергій Григориченко розповів свою версію. Мовляв, в індійському штаті Піджаб була колись долина вигнанців, яка проходила між річками Ци і Ганг. Тих, хто туди потрапляв, і називали «циганами». От ці вигнанці колись просто долучилися до майстровитих і чесних ромів і зіпсували «нещасним» все життя. І саме тому негативний стереотип, який склався за неробами-циганами, накладає поганий відбиток на всю етнонацію.
А поки дійсно освічені роми створюють інтернет-сайти та гуртки для своїх співплемінників. Наприклад, на Закарпатті, в Ужгороді, де проживає найбільший відсоток ромів – діє до десятка їхніх товариств і функціонує дві школи. Вищезгаданий лучанин Сергій Григориченко із дружиною ще у 2008 році випустили перший у Європі букварик для циган. Роми скрізь закликають не судити по всіх, побачивши одного злодія, і навіть намагаються пояснити традицію жебрацтва серед циган тим, що в Індії це вважається почесним ремеслом. І додають: «Насправді ми добра та співоча нація». Тільки от чи зможуть вони переламати стереотипи?..
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
