«Не повтори мою долю, дитино…»
Підпис відсутній
Вона росла з мамою Марією і дідусем, які її дуже любили. І чомусь навіть ніколи не запитувала про тата. Тому, коли у п’ять років почула, що він у неї є, то аж перелякалася. Вона й досі пам’ятає той день. Прибігла до мами в магазин і бавилась за прилавком. Аж раптом її гукнув якийсь чоловік і простягнув шоколадку.
– Доцю, візьми – це твій тато, – спокійно сказала мама.
Нінуся стрімголов побігла до дідуся. Він ледь втихомирив дитину, витираючи рясні сльози на смуглявеньких щічках. Коли подорослішала, то зрозуміла, чому росте без батька. Мамині брати ворогували з Петром і навідріз заборонили їй з ним зустрічатися. Навіть коли Марія сказала, що вагітна, заявили:
– Вийдеш за нього заміж, забудь про родину, щоб ми тебе з ним не бачили у себе на порозі.
З пологового будинку її забирали тато і брати. А Петрові, який жив у сусідньому селі, наказали й близько не підходити до сестри й дитини. Правда, коли він помирав, то їм передали, аби Марія прийшла з донькою до нього. Тоді він попросив прощення у Ніни, що не зміг її виростити:
– Прости, але не моя вина у цьому. Я любив твою маму і про тебе завжди думав.
***
Ніна, вже ставши дорослою й виховуючи своїх дітей, не раз з жалем думала, що якби не її дитячий егоїзм, то мама могла б бути щасливішою. Вона добре пам’ятає, як до неї в магазин часто заходив чоловік, казали, що агроном з Михнівки. А якось він навіть прийшов до їхньої хати, мама поставила вечерю, вони про щось довго балакали. Мама така була весела й піднесена, що Ніна у своєму закутку аж заплакала: «Тепер вона цього дядька буде більше любити, як мене». І коли наступного дня почула, що «може, дядя житиме з ними», різко заявила:
– Втечу з дому, а з ним жити не буду.
Михнівський агроном все рідше почав з’являтися у їхньому магазині, а згодом зовсім перестав туди заходити. З того часу ніякі чоловіки більше біля Марії не крутилися – вона всіх відганяла, запевняючи себе, що їй на роду написано жити без пари.
***
Ніна закінчила школу й поїхала вчитися у педагогічне училище. Потім отримала направлення у село сусіднього району. Там і познайомилася з Михайлом, який через декілька місяців приїхав свататися. Призначили й день весілля. Для кого – радість, а для кого – печаль. Павло Гаврилюк аж почорнів, коли почув, що Ніна йде заміж. Любив її дуже і не раз намагався провести з клубу додому, та біля хвіртки дівчина прощалася і миттю зникала за рогом хати. Він їй тоді видавався старим дядьком – старшим був на вісім років.
***
Міша невдовзі отримав кімнату у малосімейці. Ніні наречений кімнату показав, коли зробив там ремонт. Вона від радості була на сьомому небі. А коли ще зрозуміла, що чекає дитину, то тільки й думала, як вони у своїй, хай і маленькій квартирці, житимуть. Сьогодні він приїде (була у мами на канікулах), телефонував, що їде у відрядження, а повернеться – і прямо до неї. Чекала до пізнього вечора, але Михайло не приїхав. «Певно, пізно повернувся і залишився на квартирі», – зі спокійною душею лягла спати дівчина. А на ранок подзвонила у приймальню до секретарки, аби запитати, чи заходив уже Міша.
– Ніно, до тебе зараз приїдуть і тобі все скажуть, – почула вона.
І її як громом вдарило – зрозуміла, що сталася біда. Плачучи, вибігла до мами на літню кухню. І справді, через хвилин 15 біля них зупинилася машина. Ніні сказали, що Міша загинув в аварії. Директор і головний інженер живі, лежать в лікарні, а її чоловік помер на місці.
***
Хлопчик, який народився після пережитої трагедії, став смислом її життя. Їй сказали, що квартирка в місті залишається за нею, та вона відмовилася, вирішивши бути в селі біля мами. І як тільки минув рік після похорону, про себе знову нагадав Павло. Він все частіше як з-під землі виростав там, де появлялася Ніна. А якось відверто сказав:
– Певно, що це доля бути нам разом, якщо так усе сталося. Виходь за мене заміж, я буду для дитини батьком.
Та Ніна навідріз відмовилася, хоча її лякала уже не різниця в роках – а не могла забути свого Михайла. Вона просила не ходити до неї, бо заміж не збирається. Мама теж не раз казала:
– Йди за Павла, хороший хлопець, роботящий, розумний, – але Ніна ішла в іншу кімнату, бо не хотіла цього чути.
***
Два роки Павло добивався молодої жінки. Якось пізньої осені, коли сутеніло, зайшов до хати.
– Чого прийшов? – запитала Ніна.
– По тебе. Оце як хочеш, а будеш зі мною.
– Ніно, дитино, не повтори мою долю, – заплакала мати. – Невже ти думаєш, що мені самій легко було, та не вийшла заміж лише тому, що ти противилася. А Ігорчик ще маленький, він Павла за тата матиме.
І Ніна здалася. Павло перевіз її до себе у гарну велику хату, де жив лише з батьком. Старий зрадів і невістці, і внукові, глядів його, як рідного. Павло працював агрономом, Ніна – у школі вчителькою. Ігор знав, що це його тато. Він справді був люблячим батьком: ходив із сином на риболовлю, по гриби. Сам майстровитий, привчав до всякої роботи й хлопця. Ніколи не карав, завжди знаходив спільну мову. Що жінці треба? Головне, щоб дитині було добре. Ніна відтанула, покохала Павла і прожила з ним щасливо 22 роки. У них народилася ще донька Люда.
***
Того дня нічого навіть не тьохнуло в її серці. Коли Павло йшов на роботу, як завжди, поцілував її і сказав, що, мабуть, на обід не приїде. Та вже десь через дві години до неї прибігла розпашіла Валя з контори і сказала, що Павлові погано, викликали «швидку». Ніна усе покинула і побігла на поле. Чоловіка вона вже не застала. Лікарі сказали, що він мертвий. Як виявилося, у нього стався інсульт, як і у його батька. Тільки той прожив 72 роки, а син – 55. Скільки сліз виплакала вона за чоловіком, не раз собі докоряючи, що так довго його мучила з тим за-міжжям. А потім як їй жінки в селі заздрили! І ось не встигла та рана загоїтися, як не стало й мами. Син уже мав свою сім’ю, жив у місті.
Зосталася з донькою, яку треба вивчити і віддати заміж, й доживати віку одній у хаті...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
