35 років у неволі – заради ідеї самостійної держави

Кому зараз з українців відоме ім’я Михайла Сороки, якому 27 березня могло б виповнитися 100 років? Лише тим, хто цікавиться визвольним рухом України. А ще тим людям у світі, хто пройшов через репресивний конвеєр совєтських таборів, і українській діаспорі. Зрозуміло, що нам про наших героїв ніхто нічого не розповідав, хіба що їх згадували як «буржуазних націоналістів, ворогів українського народу». Нас виховували на «героїзмі» Корчагіна, Щорса, Будьонного, Ватутіна, Кузнєцова, Павлика Морозова...
Націоналіст? У табір!
Михайло Сорока із 60 років життя 35 провів у гулагівських таборах! У Мордовському концтаборі у 1971 році він і помер. По долі цієї інтелігентної й освіченої людини, як і сотні тисяч інших, потопталися московські окупанти. Народився він на Тернопільщині, після закінчення Тернопільської і Ржевницької (Чехословаччина) гімназій навчався в Празькій політехніці на факультеті архітектури. В 1940 році став студентом Львівської політехніки, паралельно навчаючись на мистецьких курсах. Зі студентських років вступив в Організацію українських націоналістів (ОУН). За політичну діяльність Михайло Сорока потрапив до польської тюрми. В Станіславській зустрівся з Катериною Зарицькою (теж дуже відома оунівка, її батько, на той час видатний математик, за словами Дарки Гусяк, людина сповнена надзвичайної доброти й оптимізму), яку знав раніше, вони покохали одне одного і в 1939 році одружилися. Перші совєти, вичисливши за польськими архівами усіх націоналістів, арештували у 1941 році і вагітну Катерину, і Михайла – вже тоді йому присудили вісім років концтаборів. Сина Катерина народила у тюрмі.
Михайла Сороку знали усі в’язні ГУЛАГу. Саме він у 1947 році створив у таборі першу політичну підпільну організацію спротиву «ОУН-Північ», яка добилася створення окремих зон: для кримінальників і по-літичних. Так само Сорока збирав «кістяк» зонівської самооборони, який згодом організував повстання у Воркуті, Норильську, Кенгірі. Ті, хто його знав, стверджують, що Михайло Сорока мав дуже добру пам’ять, знаючи, хто в якому таборі сидить, і вмів знаходити мову зі всіма політв’язнями, незалежно від їхньої національності. Зараз про таких говорять, що це харизматичні особистості.

Організатор Кенгірського повстання
1949 року Михайло Сорока звільнився, але вже через декілька місяців його знову арештували й без суду відправили на заслання у Красноярський край, де він знову почав займатися підпільною роботою. Там його арештовують і у 1953 році військовий трибунал виносить йому та ще декільком політв’язням смертний вирок. На процес привезли за свідків Галину Дідик і Дарку Гусяк, які просять Михайла написати касаційну скаргу, як це зробили інші, але він відмовляється. Нарешті його переконали, що треба писати, бо він ще потрібен для табірної роботи. Сорока написав, і його помилували. Далі – етап до Казахстану в Кенгірський табір особливого призначення («Степлаг»), де переважали українці і «лісові брати» з Прибалтики. Умови тут – надзвичайно важкі, особливо, коли до політв’язнів підсадили «блатних». У Кенгірі розпочалося повстання, яке тривало з 16 травня до 26 червня. В Москву летить телеграма: «Всеми этими делами руководят в лагере оуновцы, и чем больше с ними говорят, тем больше они выставляют требований и наглеют». А звідти прийшов наказ ввести на зону війська, і серед ночі тут почувся гул. Кенгір конав під гусеницями. Кенгір добивали ломами та прикладами. Кенгір стікав кров’ю. Це єдине повстання у таборах ГУЛАГУ, яке придушували танками. Та пройшло воно недаремно, адже після цього у таборах провели реформу, яка полегшила життя ув’язненим. Після повстання Михайла Сороку, який чудом вцілів завдяки тому, що його дуже оберігали, відправили у Магадан.
Він пройшов через багато таборів, але зламати його не могли. Тому до нього використали особливий спосіб тиску. Переодягнувши у гарний одяг, його у 1969 році відправили до Києва під виглядом «канадського професора». Дали змогу зустрітися із сином і рідними, він побував у Тернополі, Львові. А потім, запропонувавши гарне життя, дали підписати документ, у якому йшлося про розкаяння і відмову від своїх переконань. Михайло Сорока відмовився підписувати. Його дуже побили і відправили знову у мордовські табори, де у нього стався інфаркт. Цього разу він вижив, отримавши інвалідність. А коли стався другий інфаркт, він помер на руках у Михайла Гориня. Начальство табору навіть не дозволило Катерині Зарицькій, яка теж тут відбувала покарання, попрощатися з чоловіком. І лише у 1991 році син перевіз прах батька до Львова, де його захоронили на Личаківському кладовищі. За труною йшла багатотисячна процесія...
Могутність й нескоренність Михайла Сороки ще недооцінені і не зайняли того місця в нашій українській історії, на яке він заслужив своїм страдницьким життям і незламною боротьбою за незалежність української держави.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

• Нравится
•