І в 91 рік пироги пече та в церкву ходить
Уляна МОМОТЮК
Щойно розквітла дівка, як у шістнадцять з половиною заміж вискочила за такого ж працьовитого, як сама, парубка Івана Момотюка із Колок. Ледве вмовили батюшку їх повінчати. Чоловік її шкодував і беріг. Народилося у них двійко діточок – син Ростислав і донька Марійка. Жити б та радіти, але війна…
– Німець бомбив без пощади. Що не згоріло, то ходив від двору до двору і палив. Ми повтікали до лісу. Хтось приніс сумну звістку: “Вже нема твоєї хати, Іване, згоріла”. Я заламала руки, а чоловік почав втішати: “Не побивайся так, люба, відправлю тебе з дітками до матері, а за кілька місяців збудую якусь земляночку, як і всі”. Наступного дня ще з п’ятьма чоловіками вирішив піти у “розвідку”, щоб на власні очі усе побачити. Та за селищем напоролися на німців, що зганяли людську худобу. Їх оточили та повбивали. Голосила-голосила, але ж треба було діткам раду давати, якось добиратись до свого села. Меншеньку посадила родичам на фуру, а старшенького взяла за руку, й рушили в дорогу. Ще перестріли нас німці, і я довго перелякано їм пояснювала, що там, у лісі, “кляйне кіндер”. На щастя, не чіпали. Не знаю, що було б з нами, якби мене не розшукала у лісі мама.
У рідній домівці потроху загоювалися рани. Робота й дітки від страшного горя відволікали. Будь-які сватання відкидала, бо не могла забути свого Івана. Віддушиною став церковний хор, у якому охоче співала.
Доля вдови не з медом. Діток сама на ноги ставила, усьому давала раду. Зуміла навіть ко-пієчку до копієчки солоним потом зароблену скласти, щоб хоч якусь хатинку діткам придбати. Спершу працювала санітаркою в медпункті, де ще й дрова мусила рубати та пічку палити. А як дітки підросли, трудилася в колгоспі в льонарській ланці та на буряках. За сорок років стажу заробила 37 рублів пенсії. Найважче було чекати дітей із цілини: Ростик потяг за собою і сестру Марійку. Та, Богу дякувати, повернулися. Дають раду собі і своїм дітям. Вже і першого праправнучка Павлика Уляна дочекалася.
“Не прожила, а промучилася. Тепер би жити, та нема коли…” – каже, зовсім не нарікаючи. В її словах радше світлий смуток за втраченими роками, бо до 68 років жила сама, а на руки самотньої сільської жінки завжди роботи вистачає. Тож сестра Настя таки вмовила Уляну вийти на старості літ заміж за одинокого лучанина Григорія. Та щастя з ним не зазнала, бо крепко пив. Правда, за святе терпіння і піклування про чоловіка отримала, як винагороду, однокімнатну хрущовку.
Що роки?! Дотепер не пропускає служби Божої у свята. Сама себе ще обслужить, наварить, паску та пирогів спече. Признається, що минулого літа город ще в селі сапала.
Її не забувають рідні. 90-річний ювілей матері син Ростислав справив на славу. А у 91 рік на різдвяні свята ще з племінником Володею попотанцювала.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
