Чому Любешівський завод не випускає цеглу?
У спадок від України радянської Любешівському району дісталось аж п’ять заводів і одна фабрика. Не всі підприємства витримали самостійне плавання, а деякі тримаються на плаву і досі. Донедавна до останніх належав і завод силікатної цегли біля села Зарудче. Та, як виявилося, останню продукцію він випустив два роки тому. Що ж трапилося з підприємством, адже піску на Поліссі більше ніж досить…
Ось як це пояснює в листі до редакції колишній директор цього заводу Феодосій Зімич: «…Завод мав проектну потужність 11 мільйонів цеглин на рік. Пісок подавався з кар’єру бульдозером безпосередньо на технологічну лінію. І все ж продукції на потреби району не вистачало, тому виробництво розширили ще на один прес і автоклав. Наприкінці вісімдесятих керівництво уклало угоду на оренду заводу фірмою з міста Нижнєвартовськ, що в Росії. Знову розпочали розширювати виробництво, поповнився автопарк, обладнання, механізми. Та розпався СРСР, і контракт із Нижнєвартовськом було розірвано. Порушилися виробничі зв’язки, зросли захмарні ціни, інфляція, відсутність збуту продукції. Але завод, попри все, працював… І от очільникам облагробуду заманулося підпорядкувати цей ласий шматок державного майна райагробуду, який очолює Василь Матейчик. На жаль, така реорганізація не внесла свіжої течії в підприємство: виробництво залихоманило, зменшився випуск цегли, погіршилася її якість. Затіяли будувати цех для випуску піноблоків – вгрохали велику суму грошей, а в результаті вийшов пшик. Минав час. Зростав попит на силікатну цеглу, а завод занепадав, а потім зупинився. Кажуть, уже демонтовано і порізано на брухт металевий сорокатонний автоклав і вагонетки, дійшла черга до вагової, залізобетонних плит перекриття. Розібрано приміщення гаража, навіть погреба, у якому зберігалися продукти для їдальні... Серце кров’ю обливається, споглядаючи ті руїни. А висновок простий: якщо неспроможні налагодити виробництво, запросіть компетентних фахівців. Знайти крайнього тепер важко. Наплодили різноманітних товариств, тож, практично, все опинилось у руках окремих осіб. Але ж без згоди районних керівників такого не сталося б».
Зовсім іншої думки згаданий у листі начальник СМП «Любешівагробуд» (підприємство, у чиїй власності нині перебуває завод) Василь Матейчик:
– Коли нам передали завод, він не працював, і ми за два місяці його запустили, вклавши свої кошти. Чому зупинили виробництво? Тут кілька причин. Перша й основна: не пройшли технічного посвідчення автоклави, що пропарювали цеглу під високим тиском. Спеціалісти Київського експертно-технічного центру виявили велику корозію на внутрішніх поверхнях металу, тож заборонили їхню експлуатацію ще у 2006 році. Вийшли з ладу через тривале використання і два котли, не працює хімводоочищення, трубопроводи й баки протікають – через ту саму корозію. Комісія прийшла до висновку: щоб не допустити вибуху котлів та автоклаву, демонтувати їх, а також інше зношене та не придатне до експлуатації обладнання, і продати, а виручені кошти спрямувати на погашення заборгованості зарплати та податків. Друга причина – немає піщаного кар’єру. Кілька років ми добивалися його відкриття на новому місці, виготовили відповідну документацію, надіслали її в Кабінет Міністрів, а відповіді ніякої. Раніше брали пісок, можна сказати, на напівлегальному кар’єрі, облаштованому ще за СРСР. Ніяких документів на нього не було, і коли екологи почали наводити порядок щодо використання надр, користуватися ним заборонили. Тепер про збут і піноблоки, про які докоряє колишній директор. Ми запустили той цех у розпал кризи, робили нормальну продукцію, але реалізувати її було непросто: будівництво тоді велося в жалюгідних масштабах, не було замовлень ні від держави, ні від приватних фірм, ні від населення. Продукція залежувалася на складах, а це – збитки. Ще конкуренція з боку інших заводів, які перейшли на сучасне обладнання. Для реконструкції нам потрібно близько десяти мільйонів. Таких грошей у нас нема. Тепер вигідніше цеглу купувати, ніж було виготовляти її на зношеному аварійному устаткуванні – без власного піщаного кар’єру, без вапна, яке привозили за сотню кілометрів. Ми хотіли завод зберегти, хоча збитки величезні від нього мали. Приміщення зберігаємо, як і надію колись-таки виробництво відновити.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
