Микола Герук: «Думав, буду терапевтом чи окулістом, а став судинним хірургом»

Про роботу талановитого судинного хірурга, завідуючого відділенням судинної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні Миколи Герука наша газета вже не раз писала. Але саме сьогодні, 24 березня, у день його ювілею, якось не личить говорити виключно про судини та венозну недостатність. Тож вирішили поспілкуватися з Миколою Григоровичем про основні віхи його життєвого шляху.
– Ви народилися у селі, в сім’ї колгоспників. Чому обрали медицину та ще й таку складну спеціалізацію?
– Можна сказати – випадково. У Ківерцівське медучилище я вступив тільки тому, що воно було близько від батьківської хати. І лише там прийшла і любов, і захоплення професією, яку так несподівано обрав. Потім, навчаючись у Тернопільському медінституті, навіть думки такої не допускав, що буду хірургом. Та ще й судинним. Ні! Я себе уявляв терапевтом або фізіотерапевтом і вже на крайній випадок – окулістом. Але якось, будучи на третьому курсі, асистент кафедри хірургії спитав, хто з нас закінчив медучилище, і забрав мене на операцію допомогти. І я йому асистував, відповідно, долею пацієнта дуже серйозно перейнявся. Бігав до нього щодня, оглядав, аж трусився над ним. Відтоді хірургія перемогла терапію – і я перевівся на цю спеціалізацію. А вже судинним хірургом я став тільки тому, що не захотів «переїжджати» зі своїм відділенням нейрохірургії, де проходив інтернатуру, в інше приміщення. Якраз тоді в обласній лікарні відкрилося відділення судинної хірургії, куди я у 1981 році і потрапив. Останніх 13 років я очолюю його і з 1986-го є незмінним головою профкому. Правда, була у мене перерва на три з половиною роки: з 1982 по 1986 був головним лікарем Луцької міської лікарні. Проте згодом написав заяву і повернувся до своєї практики.
– Чому ваші сини не пішли по стопах батька?
– Старший спочатку ніби й планував податися у медицину, але згодом передумав. А от менший ще загодя сказав, що він не хоче, аби його постійно, так як батька, серед ночі з ліжка піднімали і в лікарню викликали. Дійсно, у нас немає вихідних і свят. Хірургія хоч і жіночого роду, але любить мужчин. І залишаються в ній тільки ті, хто віддається справі сповна.
– Тобто ви не шкодуєте, що обрали саме такий шлях?
– Ні, абсолютно. Це моє, я нічого іншого робити не вмію. У лікарні днюю і ночую. Люблю свою роботу, люблю пацієнтів, люблю їм допомагати, ставити на ноги. Я отримую від цього задоволення.
– І справді, я не один раз чула від людей вдячні відгуки про ваше напрочуд дбайливе ставлення до хворих.
– Я завжди згадую із теплотою і вдячністю мого першого вчителя, нині покійного Степана Івановича Лиська. Людина із великої літери. Це він навчив мене тепло ставитися до пацієнтів, знаходити спільну мову з колегами. Він не заробив медалей і не ганявся за ними, він був простий, відданий своїй справі, трудяга. І тепер вже я веду таку ж «політику» у відділенні, прошу своїх хлопців не про нагороди думати, а бути людьми перш за все… Також хочу згадати добрим словом  і подякувати своїм вчителям саме по судинній хірургії –  це Олексій Григорович Лень та Октябрина Георгіївна Суботіна.
– Миколо Григоровичу! Прийміть наші найщиріші вітання з нагоди 60-річчя. Зичимо вам міцного здоров’я, злагоди та гармонії у  сім’ї, всіляких гараздів у вашій нелегкій роботі. Нехай удача вам завжди посміхається, а мрії збуваються!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

• Нравится
•